Євгенiю Вікторовичу
Чому завжди думки мої сумнi,
Чому я знов ридаю серед ночi,
Вiд чого вдруге бачу увi снi
Твої прекраснi незвичайнi очi?
Ты наче рак сидиш у головi,
I крок за кроком мене умертвляєш.
Я бiльше не така, як всi живi...
Яка я, ти навIть не уявляєш.
Всерединi я просто наскрiзь гнию,
Всерединi все рушиться i рветься.
Я правда все змiнити свято мрiю,
Але нажаль нiчого не вдається...
Я правда намагаюсь все це вбити:
Цi спогади, цей дотик, цi слова...
Але чому так важко розлюбити,
Коли любов сама тебе вбива?
Я знаю: не для мене ти iснуєш,
Розмови нашi - й тi, мабуть, нудьга.
I ти не знаєш, адже не сумуєш,
Як сильно я чекаю четверга.
Хоч все це марно, всi жахливi муки,
Я згадую, щоб щастя вiдтворити,
Як ти колись тримав мене за руки,
I пiсля того знову хочу жити...