Ночных боюсь я окон, как зеркал -
они до невозможности холодны.
Там лиц чужих полуночный овал,
глаза - до нереальности голодны.
Я их коснулась ненароком раз,
скользнула тень моя по зимней льдине
стекол, что отделяют мир от нас,
но мне лишь шёпотом ответили гардины,
о том, о чём бормочет дивный сон,
в котором ночь прожить ещё одну бы,
не уничтожив целостность колон,
держащих недоступные минуты.
Как вымолить в том зазеркалье... час?
Ведь поздние цветы желают лета?
Эрзац цветочный зацветёт для нас
в распятии оконного скелета...
Нічних боюся вікон
Нічних боюся вікон, як дзеркал,
Вони - до неможливості холодні,
Облич чужих півмісячний овал,
І очі… До нестерпності голодні.
Я їх торкнулась ненароком раз,
Ковзнула тінь моя по зимній кризі
Скла, що від світу відділяє нас,
І сумом штора шелестіла на карнизі.
Про те, що бубнявіє дивний сон,
В котрім лиш ніч одну іще прожити,
Не зруйнувати зведених колон,
Які тримають недосяжні миті.
Як вимолити в задзеркаллі час?
Як дотик літа молять пізні квіти?
Нештучні, певно, зацвітуть по нас,
На підвіконнях збайдужілих вікон.
© Лана Сянська