Жили колись старенькі люди,
В них мальви у дворі повсюди.
Хатиночка така гарненька,
І господиня чепурненька.
Хахяїн- робітник завзятий.
Та згодом стали сумувати.
Діток не дав їм Бог на лихо,
У хаті затишно- та тихо.
Одного разу бабця й каже:
«Хто нас онуками розваже?
Старі ми, діду стали, кволі,
Незмога поратися в полі.
А що, як зовсім сил не стане,
Хто нас безпомічних догляне.
Приніс би з лісу деревинку,
Та вистругав собі дитинку.
А я б хлоп’ятко колихала,
І в хаті б веселіше стало».
Дідусь усе як слід зробив,
Іще й колисочку прибив.
Взяла бабуся деревинку,
І загорнула у хустинку.
У сукню вбралася святкову,
І заспівала колискову:
«Люлі, люлі, Івасику,
Люлі, люлі, Телесику.
Напечу я пиріжків,
Та з сметаною млинців.
Буду дитятко кохати,
Найсмачнішим годувати.
Щоб синочок підростав,
Неньку з татком доглядав».
Колихала, колихала,
І нарешті задрімала.
А як півні заспівали,
Сонця промінець зухвалий,
Зайченям стрибнув у хату,
І в колисочку строкату.
На бабусю подивився,
Від жалю аж зашарівся.
Став він ляльку зігрівати,
Ручки, ніжки, цілувати.
П’яточку як залоскоче-
Вмить маля відкрило очі.
Потягнулося до мами,
Та- зраділа донестями.
Ненька всміхнена, і тато.
В хаті з ранку наче свято.
Дитинча собі лопоче,
Волошкові мружить очі.
Щічки ніжні, наче персик.
«Ой, Івасик мій, Телесик»!
Дід та бабця, без упину,
Кожен день радіють сину.
А малий - з’їсть пиріжок,
І росте немов дубок...
Час пробіг, підріс синок.
Голосочок мов струмок,
І такий вже вдався файний,
Добрий, лагідний, охайний.
Якось в батька попросив,
Щоб той човника зробив.
Наче сонце золотого,
Та як пір’ячко легкого.
І весельце в колір срібла,
Наче з місячного світла:
«Буду вдосвіта вставати,
Вас із ненькой годувати».
Як на річці станув лід,
Дід зробив усе як слід.
Тільки бабця сумувала,
Та синочка відмовляла.
А Івасик, знай торочить:
Засвітла, і проти ночі:
«Я нікого не боюся,
Відпусти мене матуся».
Довго матінку просив,
І таки уговорив:
«Ну, гаразд уже, пливи,
Тільки рибки налови.
А в обід тобі на сижу,
Я приноситиму їжу.
Та гляди, не забувай,
Як покличу- припливай.
Будь всякчасно насторожі.
Як що голоси ворожі,
Не пливи до берегів,
Там гадючий поруч рів.
І зміюки в нім страшні-
Страви ласують м’ясні»...
На світанку до ріки
Відвели синка батьки.
Пообіді кличе ненька:
«Де ти є, моє серденько?
Івасику- Телесику,
Зварила я кулешику.
Ти рибалити покинь,
Та до бережка приплинь».
Він поїсть, попьє водиці,
Із джерельної криниці.
Вилов віддає матусі,
І пливе подалі в дусі.
Ввечорі приходить тато,
Щоб синок не ніс багато.
Веселко дає малому,
Рибу, сам несе додому...
Якось сонячної днини,
Як цвіли кущі ожини,
Вгледіла його зміюка,
В роті величезна щука.
Проковтнула, не наїлась,
І ще більше розлютилась.
Чула, як бабуся кличе,
І собі такеж мугиче:
« Я твоя єдина ненька,
Де ти є, моє серденько?
Івасику- Телесику,
Зварила я кулешику.
Ти рибалити покинь,
І до бережка приплинь».
Та Івасик зрозумів:
«Не моєї неньки спів».
І від берега скоріше,
Серед річки спокійніше.
А хитрунка та- зміїща,
Мчить до коваля хутчіше,
Щоб язик перекував,
Той омани не признав.
Пожалів душі і тіла,
Все зробив, як захотіла.
Голос зразу став миліший,
Та тоненький мов у миші:
« Я твоя єдина ненька,
Де ти є, моє серденько?
Івасику- Телесику,
Зварила я кулешику.
Ти рибалити покинь,
Та до бережка приплинь».
Як піску торкнувся човен,
Був до верху риби повен.
Їсти рибку не схотіла,
Бо зміюці закортіло,
Хлопчика покуштувати.
Цапнула, і шасть до хати.
Там зміючка їх зустріла,
Молода, та довготіла.
А стара малому каже:
«Ось вона- тебе засмаже.
В нас, Оленко, будуть гості,
Всі сусіди довгохвості.
М’ясця з’їсти нам не гріх.
Побіжу покличу їх»...
Тільки вибігла стара,
Та- Оленка, як мара,
Причипилась до хлоп’яти,
Щоб ішов він до лопати.
-Я не знаю, як сідати.
-Годі з мене кепкувати.
-Ти, Оленко не сварися,
-Може так? От подивися.
І Івасик – ручку, ніжку,
Їй по черзі підставляв,
Кожен раз «Чи так»?-питав.
Навіть голову завзято,
Викладав їй на лопату.
Вже сіріє небокрай...
-Ні не так. Увесь сідай.
-Знов і знов сиджу не так.
Може ти покажешь як?
З люті та почервоніла,
Вправно на лопату сіла.
Не второпала в чим річ.
А Івась, зміючку в піч,
Дуже хутко, як зумів,
І заслонку зачинив.
Вже зміїща йде до хати,
Треба швидше утікати...
Поруч явор чималий,
Та, Івась повзун швидкий.
Вмить заліз аж на верхівку,
Учипився там за гілку,
І сховався серед листя...
Ось юрма іде в обійстя.
-М’ясо пахне нечогенько.
-Гостей зустрічай, Оленко!
-Бач, нема зміючки- кажуть
-Десь завіялася мабудь...
В зміїв хата величенька.
Розмістилися гарненько.
Піч зміїща відкриває,
Всих прибулих пригощає,
Каже самий старий змій:
«Ну, Телесик і смачний».
А найменший: «Я мовчу.
Всі наївся до схочу».
Після столу, коло хати,
Вийшли гості погуляти.
-Як приємно, любі друзі,
Із Івасиком у пузі,
Повалитись на травичку,
Покачатись цілу нічку.
А Телесик їм з гори
-Веселіться до пори.
Із Оленкою у пузі,
Так приємно «любі друзі».
Поваліться на травичку,
Покачайтесь цілу нічку.
Змії кинулись шукати,
Все оббігли коло хати.
-Хто там? Де? Що воно є?
А Івасик знов своє
- Із Оленкою у пузі,
Веселіться «любі друзі».
Поваліться на травичку,
Покачайтесь цілу нічку.
Мов з очей злетіли шори,
І побачили потвори,
Що Телесик там сидить.
Радість їх пропала вмить.
Щоб дістатися малого,
Явір гризли біля нього.
Здогадалися про все,
І про смажене м’ясце,
І куди Оленка зникла.
Поламали навіть ікла.
Та Івася, деревина
Захищає без упину,
Наче рідне немовля.
Кинулись до коваля,
Та його жаркої груби,
Щоб зробив залізні зуби.
Повернулися скажені,
Гризли наче навіжені.
Ось- ось явір упаде,
І Телесик пропаде...
Ось летить пташина зграя.
І Івасик їх благає
-Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята!
Змій кубло внизу лютує.
В хаті матінка сумує.
Гірко помирать самому,
Віднесіть мене додому...
-Перші ми, і довгий путь.
Хай середні заберуть...
Стовбур наче осідає.
Знову зграя пролітає
-Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята!
Змій кубло внизу лютує.
В хаті матінка сумує.
Гірко помирать самому,
Віднесіть мене додому.
Буде дуже вдячний тато...
-Там позаду ще багато,
Хтось тебе та підбере,
В нас вже пір’ячко сире...
А зміюки шаленіють,
Землю під корінням риють.
Мить, і дерево впаде.
-Де ж моє спасіння? Де?
Пропадаю, мов щеня...
Та наразі - гусеня!
Чи в оману вводять очі?
Ледве крильцями тріпоче.
Гуся- гуся, гусенятко,
Візьми мене на крилятко.
Знизу змій кубло лютує.
В хаті матінка сумує.
Гірко помирать самому,
Віднеси мене додому...
-Все одно не буде гірше,
Тож сідай уже скоріше...
-Ти здається не тутешнє,
Так втомилося сердешне.
Явір падати почав,
Змії бачать- серед хмар,
Їхня здобич улітає,
І гусей наздогоняє.
І з думками геть лихими,
Слідки кинулись за ними.
Хлопчака нести важкенько,
Гусеня летить низенько.
А зміїще підстрибає,
Мало з гуся не стягає...
Ось під ним покрівля хати,
Мабуть зміям не догнати.
Опустилися в дворі.
Щож батьки у цій порі?
Ні, не сплять, а навпаки,
Ділять сумно пиріжки:
«Це- тобі, а це мені».
Ненька, наче уві сні:
«Ну невже синочок згине?
Знов не буде в нас родини.
Де ти є, Телесик мій,
Та невже попав до змій?
Пиріжок тобі, й мені».
А Івасик: «А мені»?
«За вікном його волосся»?
-І зітхнула: «Ні, здалося.
Ось- тобі, а ось- мені».
Знов Телесик: «А мені»?
Бабця вибігла на ганок:
«Це найкраща з забаганок.
Синку, любий мій! Живий!
Батьку, та іди мерщій»!
Дуже радо посміхнулась:
«В хату щастя повернулось»!
На світанку їй здається-
Гусеня в траві пасеться.
Може вже погано баче?
Придивилась: «От так вдача.
От буває ж добрий ранок?
Буде синові сніданок».
А Івасик: «Мамцю, ні!
Він життя спасав мені».
Гусенятко годували,
І на волю випускали:
«Полетишь у теплий край,
Неодмінно завітай»!
Так закінчилася казка,
Не забудь її будь ласка.