Болить, ще і досі нестерпно болить !
Стільки часу минуло, а легше не стало.
Як, навчи, забути ту кляту мить,
Коли зрадою убивав ти ?
Як ту віру у тебе в собі відшукать ?
Я ж без неї, неначе каліка.
Я й без тебе не можу, й з тобою ніяк.
Чи скалічене серце довіку ?
Ні, краще, просто добий,
Як пса, що став у дворі нікчемним,
Як хвору тварину, що з болю не їсть і не спить,
А виє і виє, немов навіжена.
Стане легше й тобі, і мені. Добий
Та йди собі вільним в нове життя.
Або ж коханням лікуй та так залюби,
Щоб забула про теє каліцтво,
Щоб із вірою до забуття !