Жила у лісі відьма- зловтішна, та стара,
І зовні неприемна- немов страшна мара.
Здавалося до смерті лишився тільки крок,
Та, на мітлі, пір’їнкою злітала до зірок.
У повний місяць, зілля вона варила з трав,
І чаклувала спритно, для дії чорних справ.
Опівночі приймаючи, настояний напій-
Душею поверталася у вир дівочих мрій.
Мов німфа в сяйві місяця, незаймана краса,
Кучериками в’ється розплетена коса,
Смарагди- оченята, і стан, немов лоза-
Вражали в саме серце, як весняна гроза.
І чарами засліплений, красуню обіймав,
До подиху останньго кохання дарував...
Душа його злітала до гіршого з світів.
Там з болем дізнавалася- за що занапастив.