Ти, відречена вкрай особистість,
Посміхаєшся світові знову,
Це немовби якась навмисність,
Що породжує емоційність
І незламність чуттів кольорову.
Ти по-іншому бачиш світ,
Хочеш бути на когось не схожим,
І мабуть, через сотні літ
Станеш ти ніким і порожнім.
Та кому так потрібна твоя
Понівечена унікальність,
Що створила безглузде життя,
Перетворила усе на банальність?
Подумай, навіщо ставати
Тим, ким ти бути не хочеш,
Навмисне життя проживати?
Та вище за себе не скочиш.