Вітряки приречені скрипіти,
Важко прокидаючись від сну.
Зливи, град, вітри роки терпіти,-
Сумувати нічку не одну.
Слухати, як дощ тихенько плаче,
На чуже спираючись плече.
Не сумуй за втратою, юначе,-
Хiба iншим в грудях не пече?
Крила передчасно потемніли,-
Час від часу опускають вниз.
Пам"ятаешь, ті часи,- раділи...
Не пророкував ніхто нам криз.
Холодно бувало і спекотно,-
Чи страждав від зради так як я?
Так... Буває і тобі самотньо,
Як снігами вкриється земля.
Віддаю і зайве не тримаю,-
Що за таїна є в вітряках?
Проводжають знов понуро зграю,-
Сум і біль лишаючи в роках.
ЛЮДМИЛА ЖУРАВСЬКА