Серед калюжі
Вата
Лежала.
Скільки й відколи -
Не пам’ятала.
Все поглинала
і набухала.
Білих й пухнастих - тих зневажала.
Стала пихата
Вата пузата.
Бруд споживала – гидь шанувала.
Вже тої вати
Ніде дівати -
Нумо вона
у річки пластувати.
То не біда, що збрудніє водиця.
Давня підступність їй тут знадобиться:
У каламуті розчинимо трунок -
Стане усім «вбирачам» в подарунок.
Вата, мов овоч,
Лежить і сіріє.
Мабуть, і думати вата не вміє?
Бо коли сонце крізь хмари проб'ється -
Лає його.
І від страху трясеться.
Якщо, мов вата, будемо байдужі -
Всі захлинемось в смердючій калюжі.