Странствующий юноша. Закарпатская сказка

Владимир Петков
     Однажды на царском дворе сдох старый конь. Царские ловчие
отравили труп, отвезли его неподалёку в лес и положили посреди
дороги: найдут эту дохлятину звери, наедятся и сами повытягивают
лапы.
     Скоро по этой же дороге шёл один юноша. Это был юноша-
бродяга, из тех, что уходят из бедной семьи скитаться по свету. Он
разум имел при себе и поэтому всё осмысливал. И юноша увидел,
как ворон, который клевал подохшего коня, опрокинулся кверху
ногами. Странник, подумав, поднял того ворона, запихнул его себе в
тайстру[сумку] и пошёл дальше. Шёл он, шёл, углубился в какие-то
дебри и заблудился — не знал куда идти. «Сяду отдохнуть», —
подумал юноша.
     Разложил костёр и пробыл у него всю ночь. Утром нашёл дорогу
и подался дальше, думая про себя: «Куда заведёт меня эта дорога в
какой-нибудь город или в село?» Идёт и видит замок, в котором свили
себе гнездо бандюки-разбойники. Зашёл туда, но там никого не было.
Вытащил из тайстры ворона, ощипал и зажарил. Готовое жаркое
поставил на стол, как и положено к обеду. А сам залез в кровать под
одеяла.
     Вернулись домой двенадцать разбойников. Увидели на столе
жаркое и один из воров закричал:
     —  Буду брехуном я перед вами, если здесь не прячется какой-то
мастер-повар — золотые руки. На замки закройте быстро двери,
чтобы он не убежал отсюда. Так легко от нас он не сбежит.
     —  Эй, — ответил их вожак на это, — мы поймать его всегда
успеем, сядем же скорее побратимы — наедимся жареного мяса.
     Он разделил зажаренного ворона на столько частей, сколько было
разбойников, и начали есть. Кто первым отведал — опрокинулся
раньше, а скоро не было уже ни одного, кто не попробовал бы жаркого
из отравленного ворона и все повытягивались под столом навеки.
     Тогда бедный странник выбрался из постели. Из того оружия, что
было в замке, он выбрал себе саблю, прихватил одежду получше,
насыпал полную тайстру денег и — айда в дорогу. И пошёл он дальше
лесом. А в лесу его застал такой проливной дождь, что юноша вскоре
промок до нитки. Да и идти уже не было сил, потому что продрог
до костей. С горем пополам выкресал огня и заночевал у костра до
утра.
     На заре подался дальше в дорогу и вышел на большое лесное болото.
Оно густо поросло мочаристыми [мочар - трясина] травами, но идти
по нему было невозможно, потому что даже кочки проваливались.
Думал-думал юноша-путешественник и додумался до того, что вытесал
саблей две доски. Одну положил себе под ноги, вторую закинул
впереди себя, а когда стал на вторую, пройденную поднял и снова
положил перед собой, и так он делал себе кладку через всю трясину
и мало помалу перешёл на ту сторону. Только стал на берег, как видит
там какого-то пастушка.
     —  Ты ещё кто такой? — спросил юноша пастушка.
     —  Я служил у богача, — отвечает мальчик-пастушок, — но где-то
пропала-запропастилась овца, и газда меня выгнал. Я остался с одним
канчуком.

[Газда — хозяин, разбогатевший крестьянин, помещик. Канчук — плеть]

     Тогда юноша говорит:
     —  Ну, приятель, и хорошо, что ты повстречался. Будешь с этого дня
мне слугой — поможешь носить всякую всячину.
     И пошли они странствовать уже вдвоём. Шли они, шли, а что им
было надо, куда и покуда идти — того и сами не знали. Пока не увидели
сады, а в садах прекрасный дворец. В этом дворце жил жестокий царь.
А у царя была прекрасная дочь. Она славилась тем, что могла ответить
на любую загадку, и дала всем знать, что отдастся разве что за того,
кому не сможет ответить.
     Узнали два путешественника, с чем надо идти к царской дочке и
заявили, что они хотят поговорить с ней, хотят спросить у неё кое-что.
     И двум путешественникам разрешили войти во дворец. Приняли их
радушно, как дорогих гостей, дали есть и пить и сказали, что рано
утром, к восьми утра, они будут допущены к мудрой принцессе. Но и
дали понять, что если царская дочь не сможет кому-то ответить — за
того отдастся, но если ответит, тогда тому, кто спрашивал, не миновать
смерти!
     На другой день ровно в восемь утра появилась принцесса и громко
сказала властным голосом:
     —  Кому и на что должна я ответить?
     Юноша принял этот вызов и спросил царскую дочь:
     —  Скитаясь по лесам, нашёл я ворона. И по приказу моему тот ворон...
легко убил двенадцать человек... Что это может быть?
     —  На это я не знаю как ответить, — покраснела девушка.
     —  Иду я дальше и гляжу, — продолжил юноша, — передо мной
трясина жуткая. И стал я думать, как болото перейти, чтобы нога в
болоте не увязла. Я брал дорогу за собой, чтобы её же постелить вперёд.
Что это может быть?
     Царская дочь долго ломала голову, но так и не смогла ответить. Тогда
распорядилась запереть юношу и его слугу в соседних комнатах и дать
им всего, чтобы они хорошо себя чувствовали. А задумала она такое:
каждую ночь она будет засылать молодому мужчине по одной девке-
служанке. Они задурманят гостя ласковыми речами, и он не устоит перед
их чарами и проболтается — выдаст разгадку.
     Но у юноши был очень смышлёный мальчик-слуга. Он подумал,
подумал и сказал хозяину, как выкрутиться:
     —  Послушай, господин, совет слуги, и будет эта девушка твоей!
Живут служанки у неё — двенадцать милых и роскошных девок. Она
готова отдавать их по одной... тебе двенадцать интригующих ночей.
И ночь от ночи будет сладострастней... и ты не устоишь от этих чар и
дашь ответы... от неразгаданных загадок. Но ты не говори и не давай
им спуску... а если будут сильно наседать, зови меня — я появлюсь
внезапно... и отхлестаю девку канчуком!
     Совет был дельный, ибо служанки-искусительницы и правда вели
себя так, как предсказал слуга. Когда мальчик чувствовал, что пора
вмешаться, он выбегал из соседней комнаты и угощал девку-служанку
своим канчуком, пока та в слезах не убегала за дверь, красная от стыда.
Так получила своё каждая из двенадцати прекрасных искусительниц, и ни
одна из них в стыдливости своей не могла признаться подругам , что же
на самом деле произошло в её ночь.
     Напоследок пришла к юноше сама царская дочь. И начала, как
служанка, ласкать его словами и медовыми поцелуями. Задурила ему
голову и слово за́ слово выманила все его секреты — полную историю
двух его недавних приключений. Просто мальчик-слуга не успел появиться
вовремя, но когда всё же забежал в их комнату и понял, что опоздал —
раздосадованный этим, он всыпал принцессе ещё больше, чем её
красивым служанкам.
     На другой день, ровно в восемь утра, жестокий царь велел привести
к нему двух путешественников и огласил им смертный приговор, потому
что его дочь ответила на загадки.
     По пути на виселицу слуга шепнул своему побратиму:
     —  Не бойся... Перед казнью попроси... последнее желанье... пусть
разрешат задать принцессе мудрой... ещё одну загадку: «Что сталось со
служанками твоими... за те двенадцать ночек... пока сидели мы в темнице?»
     —  Хорошо, — ответил юноша слуге и, согласившись с его советом
дельным, он попросил принцессу, чтобы та позволила задать себе
последнюю загадку.
     Принцесса согласилась. И юноша спросил:
     —  Имею смелость я спросить принцессу... что сталось с девками-
служанками за те... двенадцать мимолётных и приветных... ночей, что
я провёл у вас, как узник, взаперти?
     Служанки стали перешёптываться и спрашивать друг друга:
     —  Так и тебе досталось? тебя тоже отхлестали?
     Возможно, что молва пошла бы дальше. Черёд настал бы и принцессе
покраснеть, как от стыда краснели милые служанки в стыдливости
прекрасной. Но она неожиданно подошла к остроумному юноше, красно
поцеловала и выбрала его своим мужем.
     Живут они вместе и по сей день. Так говорится в сказке, а сказка
не врёт. Врёт разве что деда, когда рассказывает её.


Перевод с украинского языка
и литературная обработка 27-28. 07. 2015



На Закарпатье народные сказки начали записывать  в 60-70 годах 19 века.
Эту работу начал юрист, переводчик, фольклорист Михаил Финцицкий,
который жил в центре Ужгорода (мемориальную доску, установленную ему,
можно увидеть на улице Духновича, если подниматься к Кафедральному собору).
В конце века было собрано немало текстов, но издать, из-за недостатка
средств, их не удалось. Тогда Михаил Финцицкий перевел собранные сказки
на венгерский язык, но и их издать было не суждено, ведь помешала
І Мировая война: украиноязычная рукопись исчезла. И только в 1970 году,
т.е. спустя почти 100 лет, нашли и напечатали венгерский вариант,
из которого уже впоследствии Юрий Шкробинець сделал переводы, и сказки
вышли  под названием «Тайна стеклянной горы». Из этой книги эта сказка.





                ПРО  БІДНОГО  МАНДРІВНИКА

     Одного  разу  в  царському  дворі  здох  старий  кінь.  Цар-
ські  ловці  отруїли  труп,  відвезли  його  недалеко  в  хащу  й
поклали  при  дорозі:  найдуть  оту  здохлятину  звірі,  наїдять-
ся  і  самі  повитягають  лапи.
     Незабаром  тією  дорогою  ішов  один  легінь,  що  з  бідної
родини  пустився  по  світу.  Він  розум  мав  при  собі,  тому  на
все  міркував.  І  легінь  увидів,  що  ворон,  котрий  дзьобав
здохлого  коня,  перевернувся  догори  ногами.  Мандрівник,
подумавши,  підняв  того  ворона,  запхав  собі  в  тайстру  і  по-
дався  далі.  Заглибився  у  хащу  й  заблудив  —  не  знав,  ку-
ди  йти.  «Сяду  відпочити»,—  розміркував  собі.
     Тоді  розклав  ватру  і  перебув  коло  неї  ніч.  Вранці  зна-
йшов  дорогу  і  подався  далі,  міркуючи  про  себе:  «Ба  куди
веде  мене  дорога  —  до  якогось  міста  або  до  села?..»  Іде,
іде  й  приходить  до  замку,  у  котрому  звили  собі  гніздо  зло-
дії-розбійники.  Зайшов  туди,  але  ніде  нікого.  Вийняв  із
тайстри  ворона,  обскуб  і  засмажив.  Готову  смаженину  по-
клав  на  столі,  як  має  бути  до  полуденка,  а  сам  заліз  під
постіль.
     Повернулися  додому  дванадцять  розбійників.  Увиділи
на  столі  смаженину,  і  один  злодій  вигукнув:
     —  Буду  брехачем,  коли  тут  не  сховався  якийсь  майстер-
кухар!  Замкніть  двері  й  станемо  глядати,  бо  звідси  він  так
легко  по  втече!
     —  Ей, —  відповів  на  те  проводир, —  сідайте  раз  до  столу
та  покуштуймо  смаженину,  а  того  майстра-кухаря,  котрий
нам  її  подав,  знайдемо  потім.
     Він  розділив  засмаженого  ворона  на  стільки  частин,
скільки  було  розбійників,  і  почали  їсти.  Хто  скуштував
першим,  той  перекинувся  раніше,  а  скоро  вже  не  було  ні
одного,  хто  би  не  взяв  до  рота  смаженини  з  отруєного  во-
рона,  і  попростягалися  під  столом  навіки.
     Тоді  бідний  мандрівник  вибрався  з-під  постелі.  3-помежи
зброї,  яка  була  в  замку,  він  вибрав  собі  шаблю,  прихопив
ліпший  одяг,  насипав  повну  тайстру  грошей  і  —  гайда  в  до-
рогу.  Рушив  далі  хащею.  А  в  хащі  полив  дощ,  і  легінь
невдовзі  промок  до  рубця.  Та  й  іти  уже  не  міг,  бо  геть
прохолов.  З  бідою  викресав  огню,  знову  розклав  ватру
і  грівся  коло  неї  аж  до  рана.
     На  зорі  подався  у  дальшу  дорогу  й  дійшов  до  одного
великого  болота.  Воно  густо  поросло  усілякими  мочаристи-
ми  травами,  але  йти  по  ньому  було  неможливо,  бо  навіть
купиння  провалювалося.  Думав,  думав  мандрівник  і  доду-
мався  до  того,  що  витесав  шаблею  дві  дошки.  Одну  собі
положив  під  ноги,  другу  закинув  сперед  неї.  Затим  ступив
на  другу,  а  перейдену  підняв  і  поклав  попереду.  Так  ро-
бив  собі  кладку  через  увесь  мочар  і  перейшов  помалу  на
той  бік.  Ледве  став  на  берег,  як  видить  там  якогось  пас-
тушка.
     —  Ти  що  за  один? —  озвався  першим  мандрівник.
     —  Я  служив  у  багача, —  відповідає  хлопець, —  але  десь
пропала-запропастилася  вівця,  і  газда  мене  вигнав.  Я  ли-
шився  з  одним  канчуком.
     Тоді  легінь  каже:
     —  Ну,  цімборе,  добре,  що  ти  трапився.  Від  сього  дня
будеш  за  слугу  мені  —  поможеш  носити  всяку  всячину.
     І  мадрували  вже  удвох:  ішли  та  йшли,  а  що  їм  було
треба,  куди  і  доки  йти  —  того  й  самі  не  знали.  По  довгій
дорозі  увиділи  красивий  палац.  У  тому  палаці  жив  жор-
стокий  цар,  а  в  того  царя  була  одна  донька.  Вона  слави-
лася  тим,  що  могла  відповісти  на  кожну  загадку,  і  дала
всім  знати,  що  віддасться  хіба  лиш  за  того,  кому  не  зможе
відповісти.
     Дізналися  два  мандрівники  —  з  чим  треба  заходити  до
царської  доньки,  і  приголосилися,  що  вони  хотіли  би  пого-
ворити  з  нею,  дещо  зазвідати  її.
     Двом  мандрівникам  дозволили  зайти  у  палац.  Прийняли
їх  радо,  як  гостей,  дали  їсти  й  пити  і  сказали,  що  рано-ра-
ненько,  о  восьмій  годині,  будуть  допущені  на  вислух  до
мудрої  принцеси.  Та  й  дали  їм  знати:  якщо  царська  донь¬
ка  не  зуміє  комусь  відповісти  —  за  того  віддасться,  але  як-
що  відповість,  тому,  хто  запитував,  не  минути  смерті!
     Другого  дня  рано,  о  восьмій  годині,  з’явилася  принцеса
і  гукнула:
     —  Ну,  на  що  мені  треба  відповісти?
     Прийнявши  той  виклик,  легінь  зазвідав  царську  доньку:
     —  Я,  подорожуючи,  знайшов  ворона,  і  на  мій  розказ  він
убив  дванадцятьох  людей.  Що  се  може  бути?
     —  На  те  я  не  знаю,  як  відповідати,—  почервоніла  дів-
чина.
     —  Іду  собі  далі,—  продовжував  бідний  мандрівник.—
А  передо  мною  появився  мочар.  Як  його  перейти,  аби  нога
в  ньому-не  загрузла?  Я  брав  дорогу  з-поза  себе  і  клав
сперед  себе.  Що  се  може  бути?
     Царська  донька  довго  ламала  голову,  та  нічого  не  мог-
ла  сказати.  Тоді  розпорядилася  замкнути  легіня  та  його
слугу  в  сусідніх  кімнатах,  та  дати  їм  усього,  аби  там  доб-
ре  малися.  Вона  задумала  таке:  кожну  нічку  буде  засила-
ти  до  молодого  легіня  по  одній  дівці-служниці.  Вони  за-
дурять  гостя  ласкавими  словами  й  вивідають  у  нього  роз-
гадку.
     Але  не  був  дурний  і  слуга  —  подумав,  подумав  і  сказав
мандрівникові,  як  викрутитися:
     —  Ану,  зроби  так,  як  тобі  пораджу,  і  царська  донька
буде  твоя.  Слухай  лиш  сюди!  Є  в  неї  дванадцять  спокус-
ливих  дівок  та  ще  й  одна  від  одної  краща.  Кожна  буде
пестити  тебе,  аби  лишень  прозрадив  таємницю  своїх  двох
загадок,  котрі  ти  дав  принцесі.  Та  не  скажи  жодній  ні
словечка,  бо  тоді  тобі  кінець.  А  коли  вже  будуть  дуже  на-
сідати,  я  почую,  забіжу  в  кімнату  і  добре  відшмагаю  дівку
канчуком.
     Порада  була  добра,  бо  служниці-спокусниці  й  справді
поводилися  так,  як  віщував  слуга.  Коли  хлопець  відчував,
що  пора  втрутитися,  він  вибігав  із  другої  кімнати  і  приго-
щав  дівку  канчуком,  доки  не  втікала.  Так  дістала  своє
кожна  з  дванадцяти  спокусниць,  і  жодна  не  прознала  манд-
рівникову  таємницю.  Правда,  дівки  мовчали  про  те,  що
кожна  була  бита  канчуком.
     Наостанок  зайшла  у  кімнату  сама  царська  донька.  Вона
так  само  почала  ласкавими  словами  та  медовими  поцілун-
ками  задурювати  легіня  і  слово  за  словом  виманила  від
нього  таємницю,  почула  історію  двох  його  пригод.  Але  й
вона  дістала  від  слуги  канчуком  —  ще  більше,  як  служ-
ниці.
     На  другий  день  рано,  о  восьмій  годині,  жорстокий  цар
дав  розказ  привести  мандрівників  і  виголосив  їм  смертний
присуд,  бо  донька  відповіла  на  загадки.
     Дорогою  на  шибеницю  слуга  шепнув  своєму  побрати-
мові:
     —  Ану,  попроси,  аби  перед  стратою  дозволили  дати
царській  доньці  і  третю  загадку:  «Що  сталося  із  служни-
цями  за  ті  дванадцять  нічок,  доки  ми  сиділи  у  темниці?».
     —  Добре,—  мовив  мандрівник  і,  прийнявши  пораду  слу¬
ги,  попросив  принцесу,  аби  вона  дозволила  зазвідати
ще  раз.
     Царська  донька  дала  на  те  дозвіл.  Тоді  він  сказав:
     —  Я  би  мав  сміливість  зазвідати  принцесу  таке,  що  ста-
лося  з  дівками-служницями  за  ті  дванадцять  ночей,  коли
я  був  запертий  у  темниці?
     Служниці  почали  перешіптуватися,  питати  одна  одну:
     —  Та  й  тобі  дісталося?  Та  й  тебе  відшмагали?
     Може,  заговорили  би  і  про  царську  доньку,  та  вона  не
відповіла,  а  підійшла  до  мандрівника,  красно  його  поцілу-
вала  і  вибрала  собі  за  чоловіка.
     Живуть  вони  разом  і  до  сього  дня.  Так  говориться  у
казці,  а  казка  не  бреше.  Бреше  хіба  що  дідо,  коли  розка-
зує  її.