Владимир Некляев. Дорога. Ветер...

Владимир Сорочкин
Дорога.
Ветер.
Ночь.
Глухие зданья.
Сутулясь, в темноте миную сквер
И вспомню мимолетное свиданье,
Как про облаву вспоминает зверь.

Припомню имя.
Плечи.
Губы.
Очи.
«Оно же было!» – память мне твердит.
И тень любви над чёрной бездной ночи,
Как будто ангел смерти пролетит.

И в той тени, что жестом торопливым
Едва коснёшься – обломал крыла,
Хоть миг один я проживу счастливым,
Как зверь, что пьёт сиянье из ствола.

Перевод с белорусского


Уладзiмiр Някляеў. Глухі завулак...


Глухі завулак.
Вецер.
Ноч.
Расстанне.
Я затулюся, падыму каўнер
I ўспомню мімалётнае каханне,
Як паляванне ўспамінае звер.

Імя згадаю.
Плечы.
Вусны.
Вочы.
Было ж яно! Ну як я мог забыць!
I цень ягоны над прадоннем ночы,
Нібы анёл ружовы праляціць.

У цені тым, знікаюча-імклівым,
Што ледзьве ўзняў – і абламаў крыло,
Хоць міг адзін я пражыву шчаслівым...
Як звер, што п'е ружовае святло.