Как странствовали два юноши. Закарпатская сказка

Владимир Петков
     Давно это было. Встретились на перепутье два юных странника.
Один из них был мясником, а другой — кузнецом. И договорились так,
что будут они скитаться вдвоём до тех пор, пока не найдут себе работу,
которая им подошла бы. Ходили-скитались из города в город и всё
время были вместе: вдвоём завтракали, обедали и ужинали, и даже спали
вдвоём.
     Как-то пошли они из одного города в другой, и нужно им было
перейти через большую пустыню. За день никак не могли добраться до
города и были вынуждены заночевать в корчме с постоялым двором,
стоявшей там, посреди пустыни. Зашли себе два странника в корчму
и попросили поесть-попить. Но на это служанка корчмаря разрыдалась.
Юноши спрашивают её — почему она плачет?

            [Корчма  —  небольшой ресторан, рюмочная. Часто с постоялым
двором. Корчмарь — хозяин ресторана]

     —  Я плачу, — ответила странникам служанка, — потому что жалею
вас, молодые, красивые юноши. Этой же ночью здесь вас убьют.
     Юноша-кузнец очень испугался, а юноша-мясник стал его успокаивать
и уговаривал его не бояться.
     А где-то около полуночи заходят в корчму двенадцать разбойников.
Увидели они молодых ребят и начали грозить им смертью. Кузнец
побледнел и еле дышал, а мясник не дрогнул перед бандой негодяев
и не испугался. Разбойники сразу пошли в боковую комнату и начали
там пить. А когда хорошенько напились, позвали к себе ребят-
путешественников и старший стал кричать на них снова:
     —  Как вы сюда посмели зайти! Ну, держитесь — смерть вам обоим! —
и приказал вывести парней во двор и там их убить.
     Тогда мясник говорит:
     —  Что же это делается, честная компания! Если мне и побратиму
моему не жить, дайте выпить мне вина из этого бокала, а вино хочу я
ваше, то что пьёте вы!
     Старший разбойник согласился и даже сам налил ему вина. Юноша
взял тот бокал, но не пригубил, а подбросил его кверху — и тут же бокал
с вином прилип к потолку и остался висеть, как потухший фонарь.
От этого разбойники попадали мертвецки пьяные и уснули в тот же миг
беспробудным сном. Сон разморил и корчмаря, и его жену, и детей.
     Тогда мясник сказал кузнецу, что он идёт в город за людьми —
пусть придут сюда и повяжут разбойников. И ещё велел кузнецу, что бы
ни случилось, ни при каких обстоятельствах — никому не открывать дверь
и не впускать в комнату, пока он не вернётся и не приведёт помощь.
И главное, не дай бог оторвать от потолка бокал вина. Если это случится,
разбойники сразу проснутся.
     Юноша-кузнец запер внешние двери, закрыл в корчме и служанку и
никого туда не впускал. А юноша-мясник зашёл на постоялом дворе в
хлев, выбрал себе самого лучшего коня-скакуна и поскакал в город.
     Через какой-то час в пустыню к постоялому двору и корчме
примаршировала рота солдат. Корчму окружили, но мясник сказал,
что не надо корчму окружать, лучше просто зайти в комнату, где спят все
разбойники и повязать их. Кузнец открыл им двери, солдаты вошли
и повязали разбойников, которые всё ещё спали. Потом юноша-мясник
взял тот бокал, что висел под потолком, как потухший фонарь, и оторвал
его от потолка. Разбойники и корчмарь и всё его корчмарское семейство
попросыпались в тот же миг, проклиная всё на свете. Старший разбойник
застонал и говорит юноше мяснику:
     —  Ловко ты нас обдурил!
     Начали солдаты открывать все двери и проверять все комнаты,
допрашивать корчмаря и срывать замки на кладовках. И нашли в одной
из них немало убитых людей, а в другой наворованное золото — целые
горы золотых дукатов и разных сокровищ. Банда орудовала в соседних
городах, а в корчме душегубы хранили награбленное добро.
     Солдаты по приказу командира вывели разбойников во двор  и
расстреляли их на месте, а корчмаря, пригревшего банду под своей
крышей, забрали в город вместе со всем его семейством для
дальнейшего разбирательства и суда. Из найденных в корчме сокровищ
добрую часть солдаты отдали мяснику, а он был очень благодарен
служанке корчмаря, за то что она предупредила об опасности, и отдал
эти деньги ей. Получил свою долю сокровищ и юноша-кузнец.
     На этом двое побратимов были вынуждены распрощаться, потому
что юноша-мясник и девка-служанка скоро повенчались и жили в
радости и достатке. А кто знает, может и поныне живут они где-то,
если мяснику удалось обдурить и смерть.



Перевод с украинского языка
и литературная обработка 22.07.2015



На Закарпатье народные сказки начали записывать  в 60-70 годах 19 века.
Эту работу начал юрист, переводчик, фольклорист Михаил Финцицкий,
который жил в центре Ужгорода (мемориальную доску, установленную ему,
можно увидеть на улице Духновича, если подниматься к Кафедральному собору).
В конце века было собрано немало текстов, но издать, из-за недостатка
средств, их не удалось. Тогда Михаил Финцицкий перевел собранные сказки
на венгерский язык, но и их издать было не суждено, ведь помешала
І Мировая война: украиноязычная рукопись исчезла. И только в 1970 году,
т.е. спустя почти 100 лет, нашли и напечатали венгерский вариант,
из которого уже впоследствии Юрий Шкробинець сделал переводы, и сказки
вышли  под названием «Тайна стеклянной горы». Из этой книги эта сказка.


                ЯК  МАНДРУВАЛИ  ДВА  ЛЕГІНІ

     Колись  давно  зійшлися  y  білому  світі  два  легіні-манд-
рівники.  Один  із  них  був  м’ясником,  а  другий  —  ковалем.
І  домовилися  так,  що  доти  вони  двоє  будуть  мандрувати,
доки  не  найдуть  собі  роботу,  яка  би  їм  підходила.  Ходи-
ли-мандрували  від  міста  до  міста  і  весь  час  були  разом:
двоє  снідали,  полуденкували  і  вечеряли,  двоє  навіть  спали.
     Якось  вони  рушили  з  одного  міста  в  інше,  а  треба  було
перейти  велику  пустелю.  За  день  ніяк  не  могли  добратися
до  міста  і  мусили  заночувати  в  корчмі,  що  стояла  там,  се-
ред  пустелі.  Зайшли  собі  два  мандрівники  в  корчму  та
й  попросили  їсти-пити.  Але  на  те  корчмарева  служниця
розплакалася.  Легіні  звідають  її  —  чому  вона  плаче.
     —  Я  плачу, —  відповіла  мандрівникам  служниця, —  бо
шкодую  вас,  молоді  та  красні  легіні.  Сеї  ночі  вас  тут  по-
вбивають.
     Легінь-коваль  дуже  налякався,  та  легінь-м’ясник  умов-
ляв  його,  аби  не  боявся.
     А  десь  коло  півночі  заходять  до  корчми  дванадцять  роз-
бійників.  Увиділи  вони  мандрівників  і  почали  грозити  їм
смертю.  Коваль  поблід  і  ледве  дихав,  а  м’ясник  не  мав  ні-
якого  страху.  Розбійники  одразу  пішли  до  бічної  кімнати
і  почали  там  пити.  Як  добре  напилися,  то  закликали  до
себе  легінів-мандрівників,  і  старший  знову  став  на  них
кричати:
     —  Як  ви  сюди  посміли  зайти?!  Тепер  вам  буде
смерть»! — та  й  наказав  вивести  легінів  на  двір  і  там  їх
повбивати.
     Тоді  м’ясник  говорить:
     —  Чесне  товариство!  Я  вже  виджу,  що  мені  й  моєму  по-
братимові  по  сьому  не  жити,  але  дозвольте  перед  смертю
випити  один  погар  того  вина,  котре  п’єте  ви!
     Старший  розбійник  погодився  і  навіть  сам  налив  йому
вина.  Легінь  узяв  той  погар,  але  не  пригубив,  а  кинув  йо-
го  вгору  —  і  погар  із  вином  нараз  прилип  до  стелі.  На  те
всі  розбійники  тут  же  позасинали.  Сон  узяв  і  корчмаря,
його  жону  і  дітей.
     Тоді  м’ясник  каже  ковалеві,  що  він  іде  в  місто  за  людь-
ми  —  най  прийдуть  сюди  і  пов’яжуть  розбійників.  Та  й
наказує,  що  доки  він  не  вернеться,  в  кімнату  нікого  не
можна  пустити  і,  боронь  боже,  одірвати  від  стелі  погар,  бо
як  таке  станеться,  розбійники  одразу  прокинуться.
     Легінь-коваль  замкнув  зовнішні  двері,  закрив  у  корчмі
й  служницю  і  нікого  туди  не  впускав.  А  легінь-м’ясник  за-
йшов  до  корчмаревого  хліва,  вибрав  собі  найліпшого  коня-
бігуна  та  й  поскакав  у  місто.
     Через  якусь  годину  в  пустелю,  до  корчми,  примарширу-
вала  рота  вояків.  Корчму  оточили,  але  м’ясник  сказав,  що
не  треба  корчму  обступати,  ліпше  зайти  в  кімнату,  де
сплять  усі  розбійники,  і  пов’язати  їх.
     Коваль  відімкнув  двері,  вояки  зайшли  і  пов’язали  роз-
бійників,  котрі  все  ще  спали.  Потім  м’ясник  узяв  той  погар,
що  перед  тим  підкинув  угору,  й  відірвав  од  стелі.  Розбій-
ники,  корчмар  і  його  родина  нараз  попрокидалися.  Стар-
ший  розбійник  аж  зітхнув  та  й  каже  легіневі-м’ясникові:
     —  Та  ти  нас  добре  обдурив!
     Почали  вояки  повсюди  заглядати.  Взяли  на  допит  корч-
маря,  але  він  нічого  не  хотів  говорити,  все  затаював,  бо
був  заодно  з  розбійниками.  Тоді  розбили  двері  на  обох
пивницях  і  в  одній  знайшли  немало  убитих  людей,  а  в  дру-
гій  —  преповно  золотих  дукатів  та  інших  скарбів.  Усе  то
розбійники  награбували  по  містах  та  позносили  сюди.
     Вояки,  на  розказ  свого  старшого,  там  же  на  місці  пострі-
ляли  дванадцятьох  розбійників,  а  корчмаря  з  родиною  за-
брали.  Із  найдених  у  пивниці  грошей  добру  частку  дали
м’ясникові.  А  він  був  дуже  вдячний  корчмаревій  служни-
ці,  котра  хотіла  врятувати  їх  від  смерті,  навіть  плакала,  що
іх  повбивають, —  тому  дав  ті  гроші  їй.  Дістав  зі  скарбів
частку  і  легінь-коваль.
     На  тому  двоє  побратимів  мусили  розійтися,  бо  легінь-
м'ясник  і  дівка-служниця  скоро  повінчалися  і  жили  собі
в  щасті  та  достатку.  А  хто  знає,  може,  ще  й  донині  вони
десь  живуть,  якщо  м’ясникові  вдалося  обдурити  й  смерть.