Жили на белом свете два брата. Один из них был очень богат,
а другой был бедным. Тот, бедный, ко всему ещё имел кучу детей.
В ночь на Новый год бедный брат устал и хотел развести в печи
огонь, потому что от вчерашнего остался только пепел. Но сколько
ни рылся мужик в своей тайстрине [торбе], да не нашёл ни кресала,
ни губки, чтобы добыть искру. Словом не мог разжечь ватру [огонь].
Тогда бедный человек послал старшего сына к брату-богачу,
который жил по соседству, чтобы парень принёс немного жару.
Но газда [богатый крестьянин, хозяин, кулак] не только не позычил
пару угольков, так ещё и наподдал парню по шее, вытолкал за двери
и сердито накричал:
— Да чтоб вы наелись горячего жару! Да ещё и по ночам нет
от вас покоя?!
Парень пришёл домой и пожаловался, как принял его старик.
Горькой, ой горькой была братская гостеприимность бедняку,
но слезами горю не помочь.
Постыдился мужик по чужим людям пойти — жару позычать,
когда первый из соседей — брат. Поэтому забрался на самый верх
высокого тополя перед хижиной и оттуда огляделся вокруг, не
видать ли огонька? Так сейчас же и увидел, что неподалёку от села
светилось маленько. Бедняка это утешило, он слез с дерева и
направился туда, где заметил свет. Подошёл к ватре, а там какие-то
трое. Мужик, порасспросив, узнал, что один из них был Дождь,
второй — Мороз, а третий — Ветер. Рассказал свою беду и
попросил жару. Трое выслушали всё, а потом ответили:
— Дадим тебе, человече, жару если будешь знать, как ответить
каждому из нас.
Мужик держался достойно и сказал:
— Сначала узнайте, всё ли услышал, тогда я скажу, смогу ли
ответить.
Первым спросил Дождь:
— Как ты думаешь себе, хорошо ли это — дождь?
— Хорошо — мужик ответил — коли высохла земля.
Отозвался Мороз:
— А к добру ли, вот скажи нам, если на земле мороз?
— Ой-йой-йой, к добру конечно, если осенью болото
стянет твёрдой коркой льда и крестьянин по позёмке
сможет насухо ходить.
Третим спросил ветер:
— Ну а ветер — хорошо ли?
— Да ещё бы! Если летом ветер высушит болото.
Трое переглянулись. И, всё обсудив, решили, что бедный человек
ответил вполне достойно.
— Ну, коль ты ответил на наши вопросы, получишь и жару от нас
ты сполна, — сказали крестьянину сидевшие у огня. — Кроме того,
мы знаем, ты беден и нечего есть, и семья голодна, поэтому дома
найдёшь ты в коморе всё то, что так нужно для себя и детей.
Ну-ко, давай, расстели перед нами гуню свою на земле, не робей,
ща накидаем лопатами жару, хватит надолго жару тебе.
[Гуня — сермяга, ветхая одежда. Комора — кладовка]
Йой, бедолага аж побледнел: если простелить свою гуню, а они
насыпят туда жару, то от гуни одно только решето и останется! И в
чём зимовать тогда бедняку? Трое у ватры заметили, что он испугался
и начали его утешать:
— Ничего, старик, не бойся. С твоей гуней никакой беды не будет.
Ну а если всё же загорится, жар на землю смело отряхни!
Выслушал крестьянин и немного успокоился, постелил свою гуню
и они наметали на неё полно жару. И бедняк увидел, что гуня даже и не
тлеет и совсем успокоился. А трое у костра накинули ему ещё девять
лопат жару.
Тогда бедняк завернул свою гуню, взял её на плечо и пошёл обратно
к дому. В хижину заходит, гуню на полу разворачивает и только теперь
видит, что принёс. Хотите верьте, хотите — нет, да только там было
чистое золото, а между самородков тлела одна головёшка. Бедняк
первым делом развёл себе огонь, а потом сказал жене:
— Послушай сюда, родная! Ну-ка, пойди в комору да найди там
поесть. Всё неси на стол — хорошо наедимся. Пусть наши деточки
хоть раз будут сыты.
Заглянула женщина в комору и от неожиданности вдруг заверещала,
обомлела да и упала навзничь. Ну так и было же чего испугаться!
То, что она там увидела, не каждый день попадается на глаза бедняку.
Услышал хозяин, что его жена громко завизжала и что-то рухнуло на
землю, прибежал в комору и точно так же забыл закрыть свой рот.
А знаете ли вы, люди добрые, от чего так испугалась жена
и так зачаровался её муженёк? Да потому что в коморе, на пустой полке
засверкал огромный бриллиант и весь чулан озарил таким сиянием,
что на время ослепил хозяев дивным светом.
Хозяин поднял обморочную жену, побрызгал водой. Когда она
потихоньку пришла в сознание, сказал, что нечего бояться, ибо
случилось такое вот чудо. Теперь печалиться не надо, раз в кладовке
вдоволь еды и питья. Жена повеселела, они сели за стол и вдоволь
угостились разными блюдами.
На другой день бедняк взял свой сверкающий бриллиант и понёс
его к царскому двору. Царь, как только увидел драгоценный камень —
сразу дал за него целый воз золотых, да ещё и сам проследил, чтобы
эти деньги в целости и сохранности довезли бедняку до самой хижины.
Когда золото завезли мужику домой, он сказал сыну:
— Сынку, ану, сбегай-ка до дедуся Юрчика и попроси у него
мерку для зерна. Скажи, что будем деньги мерять.
[В качестве весов для зерна в старину использовали коромысло, мерный
бочонок или ведро и гири определённого веса]
Мальчик побежал к деду, заходит и говорит:
— Дедушка, папанька вас просили, чтобы вы нам для весов мерку
позычили, нам деньги мерять надо!
— Какие деньги? Ачей из шелухи?
Дедуган смеялся ему просто в глаза, но мерку позычил.
Померяли весами деньги и мальчик сразу отнёс мерку назад.
А чтобы богач не очень-то заносился, бедняк оставил в мерке несколько
золотых монет.
Что и говорить, богатому брату — словно ножом по сердцу —
так ему закололо от злобы и зависти. Никогда доселе не заходил в
гости к бедному брату, а теперь не выдержал, проведал его и начал
сразу выпытывать:
А правда ли, брат, что ты моей меркой деньги мерял?
— Айно, правда, ответил младший брат и показал пять мерок золота.
— Да откуда же у тебя столько денег? Где ж ты их достал ни с того
ни с сего?
— А помнишь ли Новогоднюю ночь, когда я послал к тебе сына,
принести немного жару? А тебе сердце позволило не дать и уголька,
да ещё и выгнал мальчишку за порог. Я не хотел больше никого беспокоить
и влез на тополь, который стоит у ворот. Забрался на самую верхушку
дерева и глянул на все стороны — не видать ли где хоть какого-то
огонька? И вдруг увидел, что недалеко в поле мерцает слабый свет.
Я — прямо туда. А там, у костра, сидят какие-то трое. Прошу у них
жару а они говорят, что сначала должен ответить на то, чем они
поинтересуются. Я ответил всем троим и они насыпали мне на гуню жару.
Но когда я пришёл домой и хорошенько присмотрелся, то увидел,
что жар тот не из костра, а из чистого золота! А ещё эти трое
сказали мне, что дома в чулане, найду вдоволь еды и питья и один
сверкающий драгоценный камень. Я это всё и нашёл. Драгоценный
камень я отнёс к царю и он дал мне за него полный воз золота!
Богатого брата уже не покидала зависть и он только и ждал
конца года, потому что рассчитал: если будет делать всё так же,
как делал бедный брат, то станет ещё богаче! Когда наступила
Новогодняя ночь, старший брат не стал дожидаться, чтобы печь
остыла — сам погасил огонь. Потом вышел за ворота, влез на
тополь и начал смотреть по сторонам, не светится ли где огонёк?
И действительно, недалеко от села, как раз на том же месте,
где год назад младшему брату блеснула удача, увидел какой-то костёр.
Богач быстро спустился с дерева и побежал прямо на свет. У костра
нашёл тех же троих, но не знал, кто они, потому что младший брат
забыл ему сказать. Богач попросил жару, а они отвечали:
— Мы дадим тебе, конечно, жару, если сможешь правильно ответить,
как зовут по имени нас люди — называют каждого из нас!
И начал старший брат думать да гадать, да голову ломать, как же зовут
этих троих, но не способен был угадать ни одного по имени.
А трое у костра очень хорошо знали, что было на уме у богатого
человека: хотел дорваться до сокровищ, чтобы стать ещё большим
хозяином. Помнили и то, что он в прошлую Новогоднюю ночь пожалел
пару угольков младшему брату. Трое у костра подумали, подумали
и сказали так:
— Ладно, коль не шутишь, человече, постели ты перед нами свою
гуню, на неё насыпем тебе жару, если правда твой очаг погас!
Ненасытный брат не заставил их долго ждать — на раз-два
расстелил перед ними свою гуню и трое у костра накидали ему десять
лопат горящего угля в его рубище. Богач сунул руки в рукава своей
гуни и домой побежал, только его и видели.
Когда вошёл на крыльцо, жар углей взметнулся пламенем и от него
молниеносно занялась крыша, а потом и вся хижина, потом — хлев,
а там и всё имущество. За какой-то час великий помещик стал таким
нищебродом, каким всего лишь год назад был его младший брат. Вот как
сам богач наелся горячего жару.
Но младший, хоть и достиг большого богатства, не был таким
скупердяем, взял погорельца к себе и стали они жить вместе. А может
и поныне живут — этого никто не знает. Одно мы хорошо знаем,
что Дождь, Мороз и Ветер — живы здоровы и ходят по белому свету
и в наши дни.
Перевод с украинского языка
и литературная обработка 07. 2015
На Закарпатье народные сказки начали записывать в 60-70 годах 19 века.
Эту работу начал юрист, переводчик, фольклорист Михаил Финцицкий,
который жил в центре Ужгорода (мемориальную доску, установленную ему,
можно увидеть на улице Духновича, если подниматься к Кафедральному собору).
В конце века было собрано немало текстов, но издать, из-за недостатка
средств, их не удалось. Тогда Михаил Финцицкий перевел собранные сказки
на венгерский язык, но и их издать было не суждено, ведь помешала
І Мировая война: украиноязычная рукопись исчезла. И только в 1970 году,
т.е. спустя почти 100 лет, нашли и напечатали венгерский вариант,
из которого уже впоследствии Юрий Шкробинець сделал переводы, и сказки
вышли под названием «Тайна стеклянной горы». Из этой книги эта сказка.
ДОЩ, МОРОЗ І ВІТЕР
На білому світі жили два брати. Один із них був дуже
багатий, а другий — дуже бідний. Той, бідний, до всього —
мав купу дітей.
У ніч на Новий рік бідний брат устав і хотів розкласти
у печі вогонь, бо з вечірнього зостався лише попіл. Довго
грібся чоловік у своїй тайстрині, та не знайшов ні кресала,
ні губки, аби видобути іскру. Словом, не міг розпалити
ватру.
Тоді бідний чоловік послав старшого сина до брата-бага-
ча, що жив по сусідству, аби хлопець приніс мало грані.
Але газда не лиш не позичив пару вугликів, а й дав хлоп-
цеві по шиї, виштовхав за двері і сердито накричав:
— Бодай би ви наїлися гарячої грані! Та ще й уночі не
маю з-за вас спокою!?
Хлопець прийшов додому і з жалем розповів, як при-
йняв його стрий. Гіркою, ой гіркою була братова гостин-
ність бідному чоловікові, але нічим не міг собі зарадити.
Він ганьбився йти по чужих людях позичати грані, коли
його перший сусіда — брат. Тому вибрався на верх високої
тополі, що росла перед хижею і звідти роздивився по око-
лиці, чи не видко вогника. Та й нараз увидів, що недале-
ко від села слабенько світилося. Бідного чоловіка се дуже
потішило. Зліз він із тополі й попрямував туди, де помі-
тив світло. Підійшов до ватри, а там якісь троє. Чоловік
дізнався, що один із них був Дощ, другий — Мороз, а
третій — Вітер. Розповів свою біду і попросив грані. Троє
вислухали все, а потім відповіли:
— Дамо тобі, чоловіче, грані, як будеш знати відповісти
кожному із нас.
— Спершу звідайте, най чую, тоді я скажу, чи зможу
відповісти.
Першим спитав Дощ:
— Як ти собі думаєш, чи добре то — дощ?
— Та правда, що добре, коли земля сохне.
Озвався Мороз:
— А як собі гадаєш, чи добре — мороз?
— Ой-йой, чи добре! Коли много болота, мороз його
стягує, і чоловік може ходити собі сухо.
Третім зазвідав Вітер:
— Ну, а вітер — добре?
— Де би мі! Уліті він раз-два висушує болото.
Троє ззирнулися і нараз розсудили так, що бідний чо-
ловік відповів доста добре.
— Ну, коли ти відповів на все наше звідання,— сказали
йому,— дістанеш від нас грані. Крім того, знаємо, що ти
не маєш чого їсти, тому дома зайди до комори і там знай-
деш усього для себе й для дітей. А тепер простели гуню —
і ми тобі насиплемо грані.
Йой, бідний аж зблід: якщо простелить свою гуню, і
вони насиплють туди грані, то з гуні тільки решето зоста-
не! А тоді в чому зимувати бідному чоловікові? Троє ко-
ло ватри помітили, що він налякався, і почали його поті-
шати:
— Нічого не бійся! Твоїй гуні не буде біди, а якби ти
увидів, що вона загорілася, можеш сміло стрясти з неї
грань!
По тому слову бідний чоловік трохи заспокоївся, посте-
лив свою гуню, і вони наметали на неї повно грані. Бід-
ний видів, що гуня й не тліє, і зовсім заспокоївся, а троє
коло ватри докинули йому ще дев’ять лопат грані.
Тоді бідний чоловік згорнув свою гуню, узяв її на пле-
че та й рушив додому. Заходить він у хижу, розстеляє
гуню і лиш тепер видить, що приніс. Вірите чи не віри-
те — там було чисте золото, а між його грудочками тліла
одна головешка. Бідний першим ділом розклав собі вогонь,
потім сказав жоні:
— Слухай сюди, небого! Ану, піди в комору та найди
там їсти. Неси все на стіл — і добре наїмося. Та най і на-
ші діточки хоч раз будуть ситі.
Заглянула жінка до комори і від несподіванки навіть
заверещала, зомліла та й упала горілиць. Ну, та й було
чого налякатися, бо те, що там увиділа, не кожний день
трапляе на очі бідному чоловікові. Почув газда, що його
жона дуже завищала і щось гупнуло на землю, прибіг до
комори, глянув — і так само забув закрити рота.
А чи знаєте, людкове, від чого так злякалася жінка і
чому так зачудувався її чоловік? А тому, бо в коморі, на
порожній полиці, заблищав великий діамант, і всю комору
залив таким світлом, що мало не засліплювало очі.
Газда підняв зомлілу жінку, побризкав водою. Коли
вона помалу протямилася, сказав, аби нічого не боялася,
бо сталося таке й таке чудо. Тепер журитися не треба, раз
у коморі доста їсти й пити. Жінка повеселішала, вони сіли
за стіл і добре погостилися усякими стравами.
На другий день бідний чоловік узяв блискучий діамант
та й поніс у царський двір. Цар лише увидів дорогоцін-
ний камінь — і нараз дав за нього один віз золотих та ще
й сам постарався, аби тоті гроші повезли біднякові до са-
мої хижі. Чоловік склав ту громаду золота, а тоді каже
хлопцеві:
— Синку, ану, побіжи до стрийка Юрка та попроси у
нього віка. Скажи, що ми будемо гроші міряти!
Побіг дітвак до стрия, заходить та й каже:
— Стрийку, нянько вас просили, аби ви нам позичили
віка, бо треба гроші міряти!
— Які гроші? Ачей, із полови?
Стрий сміявся йому просто в очі, та віка позичив.
Поміряли ним гроші, і хлопець одразу поніс віко назад.
Аби багач не дуже дер догори носа, бідний лишив у ві-
кові добру купу золотих двадцяток.
Що й казати, багатому братові — гейби ніж забили в
серце, так його закололо від злоби та заздрості. Ніколи
доти не заходив до бідного брата, а тепер не видержав,
навідався до нього і почав одразу виловлювати:
— Та лиш правда, брате, що ти моїм віком гроші
міряв?
— Айно, правда,— відповів молодший брат і показав
п’ять кобликів золота.
— Та звідки в тебе стільки грошей? Де ти їх дістав
отак несподівано?
— А чи пам’ятаєш Новорічну ніч, коли я послав до
тебе сина принести мало грані. Ти мав серце не дати й
вуглини, а ще й вигнав хлопця за поріг. Я не хотів біль-
ше нікого турбувати і виліз на тополю, що стоїть коло
воріт. Вибрався на самий вершок дерева і глянув на всі
боки — чи не видко десь якогось вогника. І нараз увидів,
що недалеко в полі блимає слабе світло. Я — просто туди.
А там, коло ватри, сидять якісь троє. Прошу від них
грані, але вони кажуть, що спочатку маю відповісти на
те, що зазвідають. Я відповів їм усім трьом, і вони наси-
пали мені на гуню грані. Та аж коли я прийшов додому
і добре подивився, то увидів, що та грань не з ватри,
а з чистого золота! А ще оті троє сказали мені, що вдома,
у коморі, найду доста всього їсти й пити і один блиску-
чий дорогоцінний камінь. Я все те й найшов. Дорого-
цінний камінь поніс до царя, а цар дав мені за нього
повний вiз золотих!
Багатого брата вжс не залишала у спокої заздрість, і
він ледве чекав кінця року, бо розміркував: коли буде
робити все так, як робив бідний брат, то стане ще ба-
гатшим! Коли настала Новорічна ніч, старший брат не
ждав, аби піч охолола — сам загасив огонь. Потому вий-
шов за ворота, виліз на тополю і почав роздивлятися,
чи не світиться десь вогник. Справді, недалеко від села,
якраз на тому місці, де рік перед сим молодшому бра-
тові блимнуло саме щастя, увидів якусь ватру. Багач
швидко зсунувся з тополі й — просто на те світло. Ко-
ло ватри найшов тих же трьох, але не знав, що то за
одні, бо молодший брат забув йому сказати. Багач по-
просив грані, а вони відповіли:
— Дамо тобі, чоловіче, грані, та відгадай, як кожно-
го з нас звати!
Почав багатий брат відгадувати, ламати собі голову,
але не годен був назвати імені жодного із них. А троє
коло ватри дуже добре знали, що взяв собі на гадку
багатий чоловік: хоче допастися скарбів, аби стати ще
більшим газдою. Пам’ятали й те, що він у минулу Но-
ворічну ніч пошкодував дати пару вугликів молодшому бра-
тові. Троє коло ватри подумали, подумали і сказали так:
— Ну, добре, чоловіче, простели свою гушо та діста-
неш грані, раз дома в тебе вигасло.
Ненажерливий багач не примусив їх довго чекати-
раз-два простелив гуню, і йому сипнули десять лопат
грані. Багач запхав руки у рукави гуні, підняв її і так
поніс додому.
Коли дійшов до ганку, грань метнула полум’я, і від
нього зайнялася стріха, потому вся хижа, далі — хлів,
а там і все майно. За якусь годину великий газдисько
став таким нещасником, яким рік назад ходив молод-
ший брат. Так сам багач наївся гарячої грані!
Але молодший, хоч допався великого багатства, не
буп таким жменяком, взяв погорілого до себе, і вони
жили разом. А може, й нині ще живуть — того ніхто
не знає. Одне добре знаємо, що Дощ, Мороз і Вітер —
досі ходять по білому світу живі та здорові.