«І тільки пам'ять серце гріє»
– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Своє звичайно, нащо мені інше.
Назад бо, вже немає вороття,
в ньому змішалося і праведне,
і грішне…
Твої дороги, всі, ведуть вперед,
тобі, ще хочеться пізнати все на світі.
Мені у тому, вже нема потреб,
радію кожній, ще прожитій, миті.
Тільки тепер, прийшло те розуміння,
що жити нам потрібно – тут!
і зараз!
але, із покоління в покоління…
здається вам, що це – старечий галас.
Колись, так само, відмахнусь рукою:
«Давайте завтра, ніколи сьогодні!»
А те, сьогодні, сплинуло рікою,
ось – завтра!
але жити… вже не годні.
***
Що? Чую вже погано.
Так і бачу.
Кажи, дитинко, трішки голосніше.
А. Ні. Тобі здалося. Я не плачу.
Сльози самі течуть.
Чому? То їм видніше.
Сльози – вода!
Де їх береться стільки?
Лікарі кажуть – лікувати очі.
Хіба ж то, очі лікувати тільки,
коли душа схиляється до ночі.
***
Колись, була і я малим дитятком,
тулилася, так само, до бабусі.
Збудований наш вік таким порядком –
ростеш, старієш... у такому русі.
Маленькою – йшла до бабусі спати,
вона рукою, мов крилом, накриє,
легенько починає колихати,
мугикає…
тільки вона так вміє.
А я тулюся, так мені є добре,
як котеня, клубочком засинаю
і все життя – бурхливе і хоробре,
за цими, ніжними руками залишаю.
– Бабусю, а чому було бурхливе,
була дитям, хоробрість там до чого?
– І в цій порі, нам все було важливе,
потрібна мужність в подоланні всього.
Дорослим то здається все смішним,
забавами дитячі вболівання,
та, діти не погоджуються з цим,
бо дуже болісні і їх страждання.
Болить однаково у будь якому віці.
Поріжеш палець, чи заниє зуб…
Зуба, казали: «Викинь за полиці,
а виросте новий, кріпкий, як дуб».
Я вірила
і біль ставала менша,
розхитувала пальцем залюбки,
бо за полицями, чекала його миша,
вона збирає їх не день, не два – віки.
Ти що, не віриш?
Думаєш це байки?
Молочні зубчики не кидала в комору?
Тим, хто не вірив, ми робили – сайки.
Лякливим теж.
Таку, легку докору.
Як так,
не знаєш, що таке є – сайка?
В які ж, ви ігри граєтесь?
Дивись.
Коли збиралася нас, невелика зграйка,
так провіряли витримку колись.
Зненацька, чимсь, махнеш перед очима,
злякається, що розкриває рота
і поки, той стояв, очима блимав,
по підбородку…
аж… зубів цокоти.
То – саєчка за ляк
і всім є смішно,
бо то не боляче, а тільки гра.
Ну, що, сподобалось?
Правда потішно.
Навчи своїх, хай грає дітвора.
***
Що скочила, чом не сидиш на місці?
А, бачу.
Платтячко новеньке
і стрічечки яскраві у косичці,
як наше сонечко і небо голубеньке.
Ой, ой, вертлява…
Гарна. Гарна.
Питаєш, чи було таке у мене?
Було.
З ним сталася, ледве не драма.
З краваткою, все фіолетово-зелене.
Що сталося?
Вельми цікаво знати?
Сідай.
Все оповім тобі в деталях.
Тоді і гадки не могла я мати,
що все життя скінчилося б – на палях.
***
"– Марйо-о-о!
Дивися, де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала, з переляку!
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Марй-о-о, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.
– Ой, Боже, люди, яке щастя,
що видалося кріпке плаття,
уберегло дитя мені.
Пошите гарно, до пуття,
воно спасло дочці життя!
Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу, отут, уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась – драма.
Побігла ж, бо, сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і з заді, й збоку,
от, буду мати я мороку…
Ось, зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, збережи ти мене, Бог!
Зняли. Полегшено зітхнули.
А я тікати, що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.
– Побігла, значить ціла.
Ти, Марйо, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці – штахети, якби впала,
було б усе, точно б пропала.
А я біжу, що маю сили:
«Боже, хоч би не зловили».
І не втямки було тоді –
мати щасливою стояла.
Дитина – цілою зостала.
***
Приємно так на серці стало,
які щасливі були дні,
усього було тоді мало,
були ми, завше, не одні.
Дітки бо, дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.
Сиджу, отут, одна.
Забута.
Бо для дітей, ніби, отрута.
Кому потрібне є – старе!
Ще бавляться, коли – мале.
Прикута вже, до цього крісла.
Так. Так.
Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне,
як і життя – добре і грішне.
Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце…
Та і різниці тут нема,
як в тілі і душі – зима.
Хіба, чекаємо ми старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо, звалиться, зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку, цю, подіти,
тепер мусиш її любити.
Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла.
Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє.
Хоч, трішки.
Наскільки уміє.
***
Заснула.
Так дитя заговорила.
Сопе тихенько, посміхається у сні.
Тепер вже, мої руки, наче крила…
Клубочком, котеня, ввіряється – мені!
2015 рік