Жили - були в одному селі два лісоруба. Щодня вони ходили на роботу, ліси в яких вони працювали густі, дерев багато - пребагато. Одного дня двоє друзів вирішили попрацювати довше, ніж завжди, бо діло спорилося добре, та й погода була хороша, тепла, весняна. Лісоруби валили великі буки, потім розпилювали дерева на продовгуваті кільця, складували їх в одну купу. Іван та Михась, працюючи, співали пісні, розказували один одному всілякі історії. Хлопцям було хороше. Час летів швидко. Галявина з величезними буками нова, ніхто раніше в цю частину лісу не ходив.
-Слухай, Михасю, оце ми забарилися, вже темніє, а ми ще в лісі?-спитав Іван свого друга.
-Ну… то й що… хіба вперше? Ми ж ліс знаємо як свої п’ять пальців, стежка нам відома, дорога проста, підем навпростець… і всі проблеми,-заспокоював Михась.
-То так воно так, але кажуть, ліси крутять вночі, не відпускають, можуть затягнути в далечінь, кажуть, що тут прокляті ліси, люди сюди не ходять, тут нечесть всяка живе,—трохи лякливо сказав Іван.
-О… то ти віриш у ці сільські балачки?-сміявся Михась.
-То… як би сказати… вірю, чи не вірю, а люди пропадають. От кум мій пропав, так пропав, кажуть, мавки затягли в болото. І до нині ніхто його знайти не може.
-А може… він просто від Ориськи втік?-хіхікав знову Михась над товаришем.
Вечір вже давно розпочався, сонце в лісі зникає швидко. Вітер шелестів деревами неначе щось нашіптував. Галявина, на якій працювали двоє, почала вкриватися дивним, таємним, сріблявим туманом.
-Агов, хлопці, то… що… може в лісі заночуєте, чи як?-спитав хтось. Лісоруби здригнулися, голос був чудний, незвичайний, та ще й до всього, не зрозуміло кому належав.
Іван та Михась схопили свої торбини і гайда з галявини,( на якій вони ще недавно, так солодко та спокійно працювали). Вони в мить вскочили на знайому стежину, та дорога була не така, як завжди: вона крутилася, вертілась, мов жива, переверталась вверх ногами, здавалося, що ось – ось, якась невідома сила підніме двох товаришів-лісорубів у повітр’я і вони розсипляться в порох, та слава Богу, замість цього, вони знову почули дивний голос:
-Ну… то… що? Тут зостанетесь, чи підете далі… далі-лі-лі?-останні звуки розливались луною по лісу.
Дорога колихалася, складувалося враження, що наче лісоруби були не на землі, а на морі, відчувався морський шторм, дивний гуркіт і шум не вщухали. Здавалося, що вони от - от кудись проваляться. Зненацька… перелякані хлопці зависли у повітрі, вони знову почули страхітливий голосок. Хлопці все ж таки були не з лякливих.
-Геть, марево, геть,-сміло прокричав Михась,-тобі нас не залякати,-геть, геть, нечисть,-знову прокричав Михась.
Лісоруби прислухалися, дивний голос зник, дорога перестала хитатися.
-От бачиш, це наші страхи, треба їх прогнати… і все… всього то… - засміявся сміливець Михась.
Іван оглядався, йому було страшно. Стежка на якісь хвилини підкорилася, здавалася знайомою. Аж ось… перед лісорубами з’явилася дивна примара, вона зависла у повітрі, розгойдувалася і була дуже гидотна на вид. Від неї віяло якоюсь мерзотою. Великі прозорі руки весіли, ноги бовталися, а одяг був просто страхітливий.
-То… ви… хочете до дому добратися? Не зможете… змо-же-те-те,-прокотилося луною, примара знову зникла.
-Ану геть з дороги!-знову закричав Михась.
-То кричи, чи не кричи… не в мені діло, ідіть… ідіть… ідіть, але все рівно… в лісі залишитесь!-лунало гучно по темному простору, лякало. Примара то з’являлася, то зникала. Робила так, як сама хотіла.
Враз…знову… дивна істота зникла. На небі з’явився місяць і зірки. Здавалося, що двоє товаришів йшли довго-предовго, стежина розгорталася вперед і вперед, не було їй кінця і краю.
Аж ось… нарешті… стежка чомусь неймовірно розсердилася, і з усієї сили підштовхнула хлопців до дивної хатини. У хаті мерехтіло світло. Іван та Михась якось дивно… враз… опинилися біля віконця, заглянули в нього. Те, що вони побачили… дуже їх вразило. Коло столу, на широкій лавиці сиділи три бабусі, але… всі вони були безголові, їх голови вертілися у повітрі, а коли приземлялися, то одівалися на шиї трьох бабць зло, ще до всього голосно лязгали зубами. Як тільки голови приземлялися на шиї, бабусі починали сперечатися:
-Ти… не моя голова!-кричала перша бабуся, вона була сама старша, бо була дуже сива.
-Ні…ні… ти… не моя!-кричала друга бабця.
-А от і ні… ось… ця моя!-вередувала сама молодша. Сивого волосся в неї не було.
Сперечання було галасливим і злим. Голови зривалися з місця… вовтузилися… і знову бабці сиділи без голів. Голови оставалися на столі. Вони кліпали очима, кривлялися, потім навмисно зависали в повітрі, знову приземлялися на шиї бабусь… і знову починався галас і крик.
-Де ти, негіднику?Це все ти винуватий! Ти прителіпав нам цих лісорубів, чи ні?Це все їх скрежет і їх довбання… привело нас до такого стану. Валять без дозволу наші буки!
-Я тут,-сказала дивна істота, вона була гидка на вид.
-А вони де? Де ці лісоруби?Де ці дурні?- запищали хором всі три старі.
-Так… от же… вони, підглядають у віконце,-відповідала спокійно гидка примара. Мабуть вона добре знала цих старих бабць.
Дивна істота хлопнула в долоні, лісоруби гучно впали на підлогу перед бабцями, які весь час сперечалися і постійно мінялися своїми головами. Михась і Іван не зрозуміли, як вони пройшли крізь стіни. Вони проскользнули через дерев’яні стіни, наче через повітря, і саме головне, їм не було боляче.
-Ну… то чого мовчите?-спитала одна бабуся, сама страшезна, сама головна, мабуть вона була старша за всіх. Сива і некрасива.
-Мовчать поганці, бо вони ніколи не бачили відьм, ха-ха,-залилась сміхом друга бабця.
-То вже так, то правда, мовчать, мов в рот води набрали,-сказала третя, вона була молодша і навіть не така страшна, як інші дві.
-То не мовчіть, гидотники! Що коло нашого проклятого лісу робите? Умова у нас з вашими дідами та прадідами вкладена, давня умова! Що ви тут швендяєтесь? Тупцяєте, пилите, нерви нам мотаєте, чого там… у своїх лісах не сидите? А тут… гуркотите, коло нашої хати, коло нашого лісу проклятого ошиваєтесь?-запитала строго сама стара відьма.
-То ми ж звідки знали, діди того… вже ж їх не має…-сказав Іван, він і сам не знав, чому почав говорити.
-А… то ти тепер сміливий? Мовчи, бовдуре! Бо зараз ви в наших руках! До дому не повернетесь… поки не принесете десять відер води з нашої криниці, десять кошиків горіхів, десять казанів каші не зварите і десять корів не подоїте. А тепер… геть з очей наших, до роботи!-закричали хором три відьми.
Іван та Михась не успіли і слово мовити, як вмить опинилися коло криниці.
-Що тут коїться, Михасю, що коїться…страшно... - тремтячи, сказав Іван.
-Що? Що? Давай виконувати… чи може втечемо?-спитав Михась.
Ніч була темна, на небі зірок не було. Товариші оглядувалися, хотіли бігти до стежини, та біля них з’явилася та сама гидотна примара, яка привела їх до страхітливої хатини.
-Не совітую навіть рипатись, хлопці!-промовила зло істота.
Двоє лісорубів знову зависли в повітрі. Їх крутило і трясло, потім боляче гепнуло додолу.
-Оце так сила… сила-силенна,-прошепотів Іван.
-Так…так…сила…прийдеться підкоритися, іншого виходу не має,-кивнув Михась товаришеві. Примара крутилася коло них, весь час хизувала, глузувала, прикрикувала на хлопців:
-Тепер ви наші, нікуди не дінетесь, все зробите, як сказано! Ясно!?
Лісоруби мовчали. Криниця була глибока і холодна. Воду з неї не черпали відерцем на мотузочці, а треба було спочатку по драбині спуститися вниз, зачерпнути у відерко холодну, як лід воду, і тільки потім, знову по драбині наверх лізти: вода розхлюпувалася, приходилося вертатися по декілька разів, щоб набрати повне відро. От уже і ранок розпочався, а воду ще не набрали. Возилися днів зо два.
-От, ледацюги, ще не справилися?-закричала сама головна відьма.
-Ну… ж бо… хутчій, хутчій, а потім… за гріхами до нашого саду!-кричала друга відьма.
Нарешті, на третій день, десять відер наповнились водою. З горіхами зовсім була біда: всі вони підстрибували, були липкі і огидні на вид, з кошиків випадали, здавалося, що це не горіхи, а якісь дивні потвори. Днів зо три збирали, нарешті, лісоруби впоралися і з другим наказом.
І знову з’явилася стара відьма і знову стала покрикувати:
-От ледащі… вже три дні вовтузяться! І ледве горіхи зібрали! Ми вже зголодніли! Кашу коли варити почнете?То ж дивіться, щоб піч чиста була, вогонь горів добре, весело! І саме головне, ми пригорілу їжу не вживаємо!-вередувала стара.
Піч горіла, як скаженіла, до неї неможливо було доторкнутися, хоч воду лий, щоб втихла. Як на такій печі готувати? Михась та Іван вже всі руки собі обпекли. Шкварять, варять, а бабці-відьми тільки над ними кепкують. Неділю куховарили, нарешті, бідолашні справились.
-Ну то що?Впоралися з нашою кухнею?! Корівок тепер наших подоїть, а то молочка хочеться,- сміялася сама молодша відьма.
Коли Іван та Михась побачили корівок, то зовсім впали духом, бо корови були не прості, а крилаті. Вони були невеликі, але такі ж вередливі, як і їх ґаздині. Кружляли у повітрі, махали своїми крилами днів зо два, аж нарешті приземлилися. Слава Богу, Іван вмів корів доїти. Молока було багато, текло воно прямо в молочну річку, яка була посередині відьомського города. І риби там дивні плавали, білі-білі з червоними плавниками.
Налякало це все лісорубів так, що хотіли вони тільки одного: скоріше втекти і більше ніколи не ходити до галявини з буками.
-Ну, а тепер, хлопці, допоможіть нам ще в одному! Голови наші порозкладайте правильно, не розкладете, тут зостанетесь!-сказала сама стара бабця.
Враз всі три голови зірвалися з туловищ і закружляли у повітрі. Але! Три повітрулі не осталися без голів, голови були при них. І складувалося враження, що у кожної не одна голова, а дві, тільки одна зависає у повітрі, а друга міцно зрослася з шиєю та тулувищем. Такого дива лісоруби ніколи не бачили.
Іван з Михасем тремтіли, як осинові листячка. Втомилися хлопці від таких диковин. Ще й до всього, коло них вертілася огидна примара, та все щось нашіптувала, та лякала. А три повітрулі, три відьми-бабці, як і раніше реготали, як оскаженілі.
Нарешті, Михась не витримав, вхопив одну голову і зненацька, як закричить:
-Ви вже нам так остогидли, старі відьми! То тепер… знайте, я вас не боюсь! Ось… кину зараз в піч… вашу голову, то будете знати, як нас тут мордувати!
Бабусі переглянулися, знову зареготали. Світло в хатині мерехтіло злими вкрадливими вогниками.
-Не смійтеся, я не шуткую!-кричав Михась.
-І я теж,- сказав Іван, він вхопив ще дві головищі, завертів ними, що сили. Він стискав їх міцно.
Дивно, але бабці- повітрулі змовкли, бо піч тріщала, вогонь горів добре. Враз три голови зробилися невидимі… зовсім зникли. В руках у хлопців нічого не було.
-Ну, добре, добре, ваша взяла, Іване та Михасю,-сказала старша відьма, досить лагідно,-бачу смілість у вас є, тоді геть звідси! Робітники ви непогані! Та час вас відпускати!
Три бабці закружляли в танці, їх танок був хитруватий та незграбний. Продовжувався він досить довго. Діяв на нерви і до того переляканим хлопцям.
Нарешті… Сама стара бабця-повітруля стукнула весело палицею об підлогу, вмить… двоє лісорубів опинилися на стежині, яка вела їх до села, стежина була наче така, як завжди, але все ж вона була незвичайна. Ліс проклятий зник, виднілися дахи домівок, здавалося, що хтось навмисне виштовхує Івана і Михася з лісу.
-Оце так пригода, так пригода…-сказав Михась.
-То вже ж… треба мовчати, бо ніхто не повірить в таку пригоду… - буркнув тихенько Іван.
-Слава Богу, все минулося, наче і не було нічого. Часу, правда, минуло багато,- прошепотів Михась, він озирався навколо, ранок тільки розпочався.
Вулиці села були привітні і рідні. Сонечко сіяло, птахи щебетали, весна була красива і тепла.
-То… так… так, хлопці, в ліс проклятий більше не ходіть… а то… пропадете, лісорубики! Про угоду не забувайте! І про нас нікому… ні…ні… надіюсь, домовились!-сказала гидотна істота і вмить зникла. Її ніхто не бачив, не почув, окрім Івана і Михася.