В зелений одяг вбралися тополі.
Каштани палять воскові свічки.
Весна буяє,знову мир надворі
І повернулися додому ластівки.
Все як завжди, та не зігріє сонце
Розбите серце.Холодно в саду,
Не стукне більше син її в віконце.
Приносить вітер музику сумну.
Не спиться матері,не може зрозуміти
Сприйняти світ таким, яким він є,
Що на війні ідуть у вічність діти,
І світ тоді не затишним стає.
А син любив весняні тихі роси,
Спів соловейка в тихому гаю
І дівчину, що заплітала в коси
Червоні маки й стрічку голубу.
Не повернувсь.Чекатиме щоночі,
А ранком знову вийде за село.
Вдивляються її змарнілі очі
В безкраїй степ,аж сонце не зайшло.
Не дочекалась, буде знову й знову
Чекати вранці сина із доріг.
Летять додому журавлі зі Сходу,
Він не летить, не стане на поріг.
Не для війни ростила ж мати сина,
Хотіла бавити малесеньких внучат.
Та за вікном горить вогнем калина,
По полю кров'ю маки майорять.