Вже так давно між нами зріє тиша,
Немов ось-ось і пролунає грім.
А я без тебе з кожним днем сильніша,
І іноді замислююсь над цим.
Сама себе не впізнаю потому.
Сама собі і снайпер, і мішень,
Бо кожен вірш – камінням по живому.
Та треба ж якось жити кожен день.
Та треба ж якось вірі не згасати,
І треба щось робити далебі.
Лише тобі могла б я розказати,
Як важко їх носити у собі.
До тебе я і в радості, і в горі,
В хвилини щастя, і в важкі часи.
Це дещо більше звичних категорій,
Щось на зразок цілющої роси.
Та недоречні вже такі розмови.
Вже час своє з відсотками узяв.
Це як у книзі, знаєш, післямова,
Яку ніхто ніколи не читав.