В небесной вышине щевронки-звонари,-
Как будто серебро реки степной
Сверкнуло остро в памяти глухой,
Где бродят тени с ночи до зари.
Лесов окольных сирые зегзицы
Предолгих лет наобещали впрок.
А станет ли здоровья, спаси бог,
На этой сладкой, но чужой землице?
Прогорклым медом пахнет косовица,
Стекло зеленое горит в зеленой хате,
Где мертвым, распластавшись, крепко спится:
Они вкусили вечной благодати.
Лежит там и архангел Михаил,
Сцепив персты, застывшие в молитве.
А грешный мир не прекращает битвы
И бьется в пекло, выбившись из сил.
І жайворони дзвонять угорі, —
мов гостре срібло річки степової
мені заблисло з пам’яті глухої,
де бродять тіні — з ночі до зорі.
З лісів довкільних сірі зозулі
предовгого наобіцяли строку.
Чи й вистане здоров’я нам, нівроку,
на цій пахкій, а не своїй землі?
Прогірклим медом пахне сіножать,
зелені шкла горять в зеленій хижі,
де мертві сплять, навіки впавши крижем,
здобувши приостанню благодать.
Там ще лежить архангел Михаїл,
стуливши в пучку пальці молитовні.
А світ гріховний котить хвилі повні,
що б’ють об пекло, вибившись із сил.