Дурні люди
(вепська казка)
I
У старого зі старою не було землі,
Тож вони і посадили ріпу на даху.
Ріпа виросла завбільшки з отакий кулак,
І старий говорить бабі:
— Треба вже збирать,
Бо велика ріпа може хату роздавити
І не зможемо, старенька, як раніше жити.
І приставила старуха до стіни драбину,
І полізла по драбині — вилізла на дах.
На даху стара збирала ріпу десь годину,
І в кульок вона зібрала добрий урожай.
Почала з мішком на спині
старенька спускатись,
Та судилось у драбині
сходинці зламатись.
І звалилася старуха
з драбини невдало,
На залізні зуби бо́рони
гострі упала.
Підбіг старий, наляканий, негайно до старої,
Та вже запізно — мертвою була в калюжі крові.
І залишок страшного дня проплакав і всю ніч
Над мертвим тілом згорблений і знищений старий.
Але робити нічого — ховати певна річ
Під церквою на цвинтарі потрібно на горі.
Поклав її в підкліть, запряг коня й на возі, лісом
Поїхав плакальниць шукати і зустрів лисицю.
— Куди ти, дядьку, їдеш? — та питає у старого.
— Я їду плакальниць шукати.
— Так візьми мене.
— А ти оплакувати вмієш?
— Ще б пак, я добре вмію,
Дивись, старий, як вию я: уу-уу-уу!
— Ну, добре, то сідай, руда,
До мене ти на воза, —
І їдуть далі вже вони
Удвох на возі лісом.
Проїхали ще трохи, та й
Назустріч їм виходить
Музика добрий лісовий —
Голодний сірий вовк.
— Куди ти, дядьку, їдеш? —
він питає у старого.
— Я їду плакальниць шукати.
— Так візьми мене.
— А ти оплакувати вмієш?
— Вмію! Добре вмію!
Дивись, старий, як вию я:
Уоу-оу-оо!
— Ну добре, сірий розбишака,
Полізай до воза, —
І пойхали утрьох вже
Далі диваки.
Їдуть-їдуть, їдуть-їдуть,
раптом їм назустріч
Вилізає із берлоги
Заспаний ведмідь:
— Хто це їде серед лісу?
Серед мого лісу.
— Їдем плакальниць шукати, —
Відповів старий.
— І мене візьміть, я вмію,
Дуже добре вмію
Плакати на цвинтарі, —
Заблагав ведмідь.
— Добре, клишоногий, добре,
Полізай на воза,
Вже достатньо вас у мене —
Їдемо додому!
Незабаром аж до хати
На своєму возі
Дивних плакальниць із лісу
Той старий привіз.
— Тіло де, старий? — питають
Звірі у старого.
— У підвалі, — той відкрив їм
Двері у підвал.
Зникли в темряві підвалу
Швидко, наче тіні,
Плакальниці. Дід за ними
Двері зачинив.
Як пройшла вже десь хвилина
Дід питає через двері:
— Вже оплакали покійну?
— Так, оплакали ми вже
Руки й ноги — не хвилюйся,
Вже недовго залишилось!
Дід погодився чекати
І питає трохи згодом:
— Вже оплакали покійну?
— Так, оплакали цілком,
Відкривай, старий, нам двері,
Ми закінчили, — відкрив він —
Плакальниці із підвалу
Вискочили і побігли
В різні сторони до лісу —
Зникли в хащі лісовій.
Дивиться старий — немає
У підвалі вже старої,
Він спустився, подивився,
Зазирнув у всі кутки —
Ні. У темряві підвалу
Не лишилося нічого —
З'їли мертву хижі звірі
І до себе в ліс втекли.
II
Довго потім сумував і плакав
Дід без баби — став байдужим дім,
Взяв старий кота в мішку, сокиру
Якось вранці та кудись пішов.
Йшов по лісу він, як раптом бачить,
Незнайома перед ним хатинка.
Увійшов старий до тої хати
І побачив дивні там діла,
Що мужик з печі стрибає в штані,
А дружина ті штани тримає,
Тож старий спитав у чоловіка —
Стрибуна здивовано спитав:
— Скільки грошей ти даси за те що
Я навчу тебе штани вдягати?
— Сто рублів, — здивований господар
Дивної хатинки відповів.
І старий навчив його, як треба
Одягати ті штани самому,
А не звати кожен раз дружину
І стрибати у штани з печі.
Сто рублів йому дали і далі
Він пішов блукати темним лісом
Незабаром вийшов до хатинки
Що стоїть без вікон, а мужик
Бігає туди-сюди з відерком,
Забігає в хату, потім хутко
З тим відерком з хати вибігає,
І старий спитав у дивака:
— Гей, навіщо бігаєш з відерком?
— Так я з хати темряву виношу,
З двору світло навпаки приношу, —
Відповів старому той мужик.
— Скільки грошей ти даси за те що
Світло я зроблю у тебе в хаті?
— Двісті дам рублів.
— Я згоден,
Буде в хаті світло, зачекай.
Взяв з мішка старий свою сокиру,
Став стіну рубати і невдовзі
Прорубав сокирою вікно він
У стіні, взяв гроші і пішов.
Довго чи недовго ще у лісі
Десь блукав, аж поки не надибав
Знов на незнайому хату — втретє —
Діло вже до вечора було.
І старий у хату попросився
У господаря заночувати,
Той зрадів, а сам собі подумав:
«Хай старим поласують вночі
Зголодніли, мабуть, домочадці...
Їжа та — сама до них і суне,
Тож нехай лягає у кімнаті
У моїй кімнаті для гостей.»
Увійшов спокійно до кімнати
Ліг старий на лавку почивати,
Свій мішок під голову поклавши,
А кота в кімнату відпустив.
Серед ночі пролунав десь шерех,
І старий прокинувся від нього,
Бачить, як виходять із підлоги
Велетенські і страшні щури.
Ті щури хотіли поживитись,
Хутко нишпорили по кімнаті,
Почали підходити до лавки,
Але кіт усіх передушив.
Як господар вранці дивувався!
— Як ти вбив таку велику купу? —
Відповів старий:
— Та є у мене
Той звірок, що душить пацюків.
Хочеш? Я тобі його залишу,
Якщо ти даси за нього грошей.
— Скілько хочеш ти за того звіра?
— Небагато, триста дай рублів.
І за того за кота господар
Відвалив таки кругленьку суму,
Залишив старий кота у нього
І пішов вертатися домів.
Підійшов до рідних місць і бачить:
Вже давно немає його хати,
А натомість височить будинок,
Наче скеля — дім багатія.
І рукою багатій махає
Щось незадоволено до діда,
Йди, мовляв, назад старий скоріше,
Повертайся, звідки ти прийшов!
І пішов назад старий до лісу.
Що робити? Зникнути назавжди?
Сів старий на камінь і заплакав
І на тому місці цілий рік
Плакав сивий, плакав бідолашний,
Без надій так довго, що велике
Він Онезьке озеро наплакав
Тих горючих і болючих сліз.
Розповіла А.А. Харитонова в 1938 році. Записав В.І. Кононов.
Переклали російською Н.Ф. Онегина и М.І. Зайцева
і видали вепською і російською у 1996 році у книзі
«Вепсские народные сказки»
Перевидана у літературній обробці Євгена Лукіна у збірнику «Сказки народов России»
Переклад і літературна обробка 14-17. 02. 2015