Вона ішла, як назавжди ідуть,
Звабливо усміхнувшись на прощання.
Ішла і забирала сподівання,
Гірким жалем уславши собі путь.
Волосся теплий вітер розвівав…
Вона була богинею, не менше.
Ішла, а слідом заростала стежка,
Щоби її ніхто не наздогнав.
Вона ішла крізь бурю й ураган,
Розводила сніги-дощі руками
І плакала трояндами-квітками
За тим, від кого линула в туман.
А він стояв, дивився і мовчав.
Шукав очима постать лебедину
І клявся, що любитиме віднині,
А віра догорала, як свіча.
Він згадував її, таку свою,
Таку близьку, знайому і незнану,
Найбільшу дружбу і палке кохання,
Таке, що раз єдиний зазнають.
Усі чорноти впали із плечей,
Він був такий святий і безневинний!..
Хапав руками крила лебедині,
Та вже вона не підвела очей.
Відходила в небесну далину
Шалена юність, чиста і святкова,
А він не міг сказати вслід ні слова,
Він знав, що вже її не повернуть.