Того хотілось запитати,
Хто став у руки зброю брати.
Чи розуміють ті солдати
Кого ідуть вони вбивати?
Не «людожерів озвірілих»,
Своїх вбивають що солдат.
А українських хлопців смілих,
Що «витяг» з хати військомат?
Чекають вас дружини, мами
І ходять кожен день у храм.
А ви під’їздами, домами
Вбиваєте таких же мам.
Малечі, немічним та літнім
Ви обриваєте життя.
Хоч немовлятком, хоч столітнім
Такими й підуть в небуття.
Невже, матусі, ви не знали
Що кинуть в «пекло» їх АТО.
Іконою благословляли,
Шкарпетки теплі надівали,
А чи поверниця з них хто?
Хіба потрібен вам «лекторій»
За кого голову складати.
Пересувний вже крематорій
США поспішає їм надати.
«Небесна сотня» - напостійно,
«Свої» продажні їх убили.
А зараз вся країна – бійня
І за могилами могили.
А ворог з заходу радіє:
Багато нищить «Потрошенко».
На люд лишається надія
Такий як Ніна Матвіенко.
Від горя та біди під тиском,
Що гине кращій генофонд.
Як горлиця блага артистка,
Щоб не ходив ніхто на фронт.
«Верхівка» руки потирають
Доба пройшла, вже ж, не дарма.
Пів сотні, сотня – хай вмирають,
Свої б набити «закрома».
У чим країна винувата?
Чи буде вже кінець війні?
Чи дочекаємось солдата?
Хай краще «так», чим гірше «ні». 01.02 2015г.