Боль единственного оружия Лина Костенко

 

Слово, мое ты единственное оружие,
Мы не должны погибнуть оба.

Леся Украинка



Петухи кричат в мегафоны мальв -
аж дребезжит наливной рассвет...
Мой край родной никогда не имел
нейтральных красок – все горицвет….

Красное и черное кредо рукава.
Пшеничный принцип солнца и  степи.
Такие густые изумрудные слова
жили в тебе и рвались как цепи.

Слова росли из почвы как рожь.
Отборным зерном колосилась речь.
Она мне и праздник, она мне и хлеб
Она и  кровь предков, держащих меч...

А кто-то по ней рвы.прокопал
Топтал, позорил  самое дорогое.
И снится сон: пасутся коровы -
семь тучных, а  тощих более вдвое..

Дергают озимые, уничтожают яровые,
еще и гадят, гудят, копытами чешут
Трагичное слово! Уже тебе гроб
не только враги, но и собственные дети тешут.

Бессмертное  слово! Ты смеешься горько.
Ты  в том гробу! И не видишь различия?!
Они же глупые, они же снимали мерку
из твоих унижений - не из твоего величия!

Твой дух не стал униженным и плоским,
хоть слала тебе судьба черные ковры
Ты родное от Вилюйска до Холуйска,
Ты единое от Киева до Колымы.

Со всех трибун – как  дым над демагогом.
За основу взято  -  ленинизм.
Ведь никто так не клянется богом,
как сам дьявол - тот же шовинизм.

Как ты сжилась с тоской, такою черною!
Как часто лицемерил твой Парнас!..
Кусок земли зовется Украиной.
Он был до нас. Он будет  после нас.

Мой барвинковый,
Мой умытый росами,
Космический мой,
Звездный,
Горицвет!
Когда ты даже звался  Малороссией,
Ты поэтессой  Украинкой  был воспет!

ЛИНА КОСТЕНКО
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
   Слово, моя ти єдиная зброє,
   Ми не повинні загинуть обоє.

   Леся Українка

   Півні кричать у мегафони мальв –
   аж деренчить полив’яний світанок…
   Мій рідний краю,
   зроду ти не мав
   нейтральних барв, тих прісних пуританок.

   Червоне й чорне кредо рукава.
   Пшеничний принцип сонячного степу.
   Такі густі смарагдові слова
   жили в тобі і вибухали з тебе.

   Слова росли із ґрунту, мов жита.
   Добірним зерном колосилась мова.
   Вона як хліб. Вона мені свята.
   І кров’ю предків тяжко пурпурова.

   А хтось по ній прокопував рови.
   Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
   І сниться сон: пасуться корови –
   сім тучних, але більше тощих.

   Скубуть озиме, нищать ярину,
   ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
   Трагічна мово! Вже тобі труну
   не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

   Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
   Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
   Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
   з твоїх принижень – не з твоєї величі!

   Твій дух не став приниженим і плюсклим,
   хоч слала доля чорні килими
   то од Вілюйська до Холуйська,
   то з Києва до Колими.

   З усіх трибун – аж дим над демагогом.
   Усі беруть в основу ленінізм.
   Адже ніхто так не клянеться богом,
   як сам диявол – той же шовінізм.

   Як ти зжилася з тугою чаїною!
   Як часто лицемірив твій Парнас!..
   Шматок землі,
   ти звешся Україною.
   Ти був до нас. Ти будеш після нас.

   Мій предковічний,
   мій умитий росами,
   космічний,
   вічний,
   зоряний, барвінковий…
   Коли ти навіть звався – Малоросія,
   твоя поетеса була Українкою!