Было тогда не до смеха.
Занавес ночь подняла -
белой симфонией снега
Над мачтами леса плыла.
А лес дрейфующей шхуной,
Во льды закован скрипел...
И парень, отчаянно юный,
По-взрослыму с грустью пел:
- Ты песня моя лебединая,-
печально звучал перифраз…
казалось милому мальчику,
Что любит в последний раз
Подросток, он думал, солиднее
Будут звучать слова,
Что жизнь как одно мгновение,
Как сон, что уже прошла…
Под снегом обвисший парус,
как белая стынет ботва...
Я тоже ему говорила
трагические слова.
Была любовь роковая,
почти как из драмы Ростана...
А я только помню снег,
тот, что давно растаял.
Под белой симфонией снега
Шхуна во льдах спала
А мы с тобою смеялись,
Хоть грустными были слова…
Тебе хорошо и весело
на свете прекрасном жить.
Ты только, как все воскресшие,
не хочешь о смерти судить.
И, может, имеешь право.
Прошлое вмерзло в лед.
Белой симфонией снега…
Кружится хоровод…
Стонет и воет все утро,
ломая о лес крыла...
Ты - моя первая радость.
Последняя тоже была.
ЛИНА КОСТЕНКО
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.