Здравствуйте, люди! Убитый на снегу,
я пришел в себя в звездной постели.
И все мои чувства,все хочу и могу
Лепестками бессмертника отлетели
Там, на земле,где падало и цвело,
было синим, зеленым, глубоким...
Мне ветра одолжили крыло,
чтобы плыть по векам далеким.
Утомился я без души.
Нет бумаги - наполнить строки.
Здесь арапы мои всё готовы крушить:
Хотят согреться – так одиноки!
Я сам не знаю, сколько минут на круг
Легло. Без славы можно, но в Петергофе!
В бессмертии холодно. Я хочу в Петербург.
Одеться в тело, напиться кофе.
Там, на столе,бездельничает перо.
Оно лежит,уже давно не пишет.
Я хочу стихи написать порой,
как ветер веточку за окном колышет.
Я хочу встать утром,когда снегири.
Любить женщину, ждать письма из Одессы.
Я хочу свободы, свободы!... А цари?
Я хочу жить, жить!... А Дантесы?
Я еще сто поэм хочу - мелькают мысли.
Но смотрю в глаза пистолету...
В бессмертии холодно. И холодно в жизни.
О, Боже мой! Куда деться поэту?!
ЛИНА КОСТЕНКО
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на і, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!