Кровавый ход. Круша костей оскал.
Терзали плоть… Мечем, ножом, зубами.
И веки тяжелели. Гул стоял,
вползая в горло сгустками-глотками.
Вдыхали вонь. Чужую жизнь и тлен.
Мы всасывали тошный запах тины.
Питались смертью.
Спали на земле.
И в засуху лизали воду глины.
Ее мы добывали из глубин…
Туда же трупы смрадные кидали –
тела из струпьев и гнилых морщин
не для еды: ножи не очищали
от боли, пота и кровавых слез…
От ярости и постаревшей злости…
А кто не мог – между камнями полз.
Мы к правде шли, непрошенные, в гости.
Нас вел Никто. И стали мы Никем,
в песках сыпучих потерявши сути –
людей иль Бога?...
И вопрос Зачем
нас не терзал сомненьем на распутье.
Бежали воды дерганой реки.
И пахли медом-травами левады.
Дрожали звезд узоры-узелки
в лесных чащобах. Мрачные аркады
уступами тянулись в чудный край,
где на вершине озеро сверкает…
Грязь.
Злость.
Пустыня.
Кровь.
Ползи… Пылай!
"Слепые в раю". Художник С. Провидця.
30.12.2014
Світлана Козаченко
Лот за мільйон
Криваво йшли. Ламаючи кістки.
І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
Злипались вії. Лився гул низький –
У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.
Глитали ми. Життя чуже і тлін.
Вбирали-всмоктували до краплини.
Живились падлом.
Спали на землі.
Не йшли дощі – лизали мокру глину.
Її викопували з глибини…
Туди скидали засмерділі трупи –
вже їсти не годилися вони…
Із тіла не зчищали шкаралупи –
старого поту, крові, гною, сліз…
Старого болю, розпачу і люті…
Хто йти не міг – той між камінням ліз.
Ми йшли вперед. По істини забуті.
Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
в пісках пливучих втративши подобу –
людську чи Божу?..
Щастям золотим
котило Сонце дня зім’яту пробу.
Струміли води рвійної ріки.
Дзуміли медом-травами левади.
Тремтіли візерунчасті зірки
у кроні лісу. Тіняві аркади
здіймалися уступами гори,
де на вершині озеро іскриться…
Бруд.
Лють.
Пустеля.
Кров.
Повзи… Гори!
«Сліпі в раю». Художник С. Провидця.