Димчо Дебелянов
З болем квітки, чар якій згасає...
Цикл «ЛЕГЕНДА ПРО ГРІШНУ ЦАРІВНУ»
3
З болем квітки, чар якій згасає
в лоні передчасних холодів,
місяця невірного питаю
і в усіх вітрів:
ходаки, мені сказали б, може, —
неосяжний світ для вас зорить —
чи мені прибуде ласка Божа
ще почути в добру мить
світлий клич царя, що в сон мій тихо
і зненацька зовсім підоспів,
та й наобіцяв мені на втіху
ще й недізнаних дарів
з тих країв, де явою — жадання,
де луна стрічає всякий зов,
де нетлінне юності клечання
красить радість і любов.
Він схилився, усміхнувся мило,
ледве ж руку простягнув мені, —
тьма його ревнива захопила
у обійми крижані.
І почула голос: будь зі мною,
вірністю тримай мене, веди,
і тоді, пройшовши світ журбою,
знов верну сюди!
Де він є? — З тих пір його чекаю,
і горю я, наче у вогні —
то зоря у серці заграває,
а то дим гірчить мені —
І як дим зачне з’їдати очі,
скорб мою змогти ніхто б не зміг,
бо вона туди податись хоче,
де її чекає Гріх.
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
С болката на прималняло цвете...
Цикл «ЛЕГЕНДА ЗА РАЗБЛУДНАТА ЦАРКИНЯ»
3
С болката на прималняло цвете
в пазвите на ранна хладина,
ден и нощ аз питам ветровете
и неверната луна:
странници, от път неуморени,
зрящи неизгледни далнини,
не узнахте ли дали над мене
нявга пак ще прозвъни
светлий глас на оня цар далечен,
който след притихнала тъга
в сън ми се яви и ми обрече
неизведени блага,
неизведени блага в страните,
дето ек пресреща всеки зов
и с венци нетленна пролет кити
всяка радост и любов.
Той склони над мен усмивка тиха,
но едва десница ми простря,
зли тъми ревниво го прикриха
в свойте ледени недра.
И дочух аз ласкав глас: бъди ми
вярна — и при теб в уречен час,
минал през моря неизбродими,
пак ще се завърна аз!
Де е той? — Аз чакам оттогава,
аз горя в пожар неугасим —
ту искра сърце ми озарява,
ту мрачи го мътен дим —
и кога в очи ми той възлезне,
мойта скръб безпаметно се рве
в бездните на сладости възмездни,
дето я Грехът зове.