Ти знаєш, проходь, сідай, і відчувай себе, як захочеш...
А раптом... щодо кави... - ти знаєш де ложки, чашки.
Як дивишся... Серце, мов п'яне, у скронях тріпоче.
Я майже вже не сумую: фантомного болю то стяжки.
Я незгарбно, мов безпритомно проводжу дотиск, -
Лиш очами віп'юсь в нещодавно кохані риси обличчя.
І що бачу в очах: ось і жалю нестримного полиск!
Відчуваю, як зраджуєш, і знов як чаруєш і кличеш...
Ні, не лицеміриш. Та щира правда ріже й вбиває...
По частинах і зараз рве душу шматками нарізно.
То із пам'яті вигризе світлії проміні, й знов спочиває,
То прокинеться, поїдаючи крихти, скиглячи слізно.
Не забула, не вирвала з серця, і навіть не прокляла.
Намагалась відтяти, у онлайн витискаючи смуток.
Так, жалію лишень, що не втримала, не зберегла,
Те, що нас зігрівало, і що відтворилось в отруту.
Ти п'єш каву по-польки, і граючись, лестиш очима,
Ти шепочеш чаруючи, манячи і так безпристрасно.
І не знаєш, чого мені варто, байдуже здригнувши плечима,
Указати на двері. Зповти. І у темряву вити всечасно.
Ти не знаєш, не думаєш. Байдуже. Все увірвав.
Кохання роки зачохлив в егоїзм без спокути.
Я не милую більше того, хто мене не цінував,
Від зрадників нині будую захисні редути.
(27/12/2014)