Примарився поштар старезний... Серед провулків, вулиць площ,
Він торбу зморшкувату носить. Куди? І звідки? Знає дощ.
Нашепотів мені якось він, надріботів, нашелестів,
Що в торбі, сивий пелехатий, поштар несе сто літ листи…
Кому від кого… Чи відомо? Відомо – в них чиясь любов,
Кохання, мілосць із лав сторі і потаємності розмов.
В конвертах зжовклих адресатам, давно вже вибулих людей,
«Я кохам тче»,- якійсь панянці писав захоплено спудей …
«Тебе не можу не кохати»… Писала дамочка комусь,
Світлина… підпис, дата … P.S. «за тебе я молюсь…»
Писав боєць з якогось фронту присвяту молодій жоні:
«Вернусь навесну, неодмінно, присягу вірності храни»…
«Іх лібе діх» і «лав ю дарлінг», хто зна, коли писалось те…
Та жаль, не зналось, що намарно, і що поштар не донесе…
А дідуган ще вірить в диво, він зна – кохання не вмира…
У двері стукає учтиво. Чи хто відчинить? Завмира…