У тролейбусі розмову,
Завели чоловіки:
«Ти здивуєшся, Миколо,
Витворяють, що жінки.
Зовсім розуму позбулись,
Розпускають язики,
Щоки, як у жаб надулись,
Не такі їм мужики.
Заробляють зовсім мало,
Пиво дудлять і хропуть,
Накопляють в пузі сало,
Їх уже не зворухнуть!
До жінок ідуть вже сонні,
Кулем валяться і сплять,
Їм уже не до любові,
Бо серця вже не горять.
Бач, чого їм захотілось,
Щоб горіли ми завжди,
Біля них, щоби вертілись,
Щоб не їли й не пили.
Щоб для них були рабами,
Не перечили ніяк,
Не махали кулаками,
Танцювали лиш гопак.
Віддавали всю зарплату,
Подарунки їм несли,
В чистоті була, щоб хата,
Каву в ранці гріли ми.
А вони, немов богеми,
Сукні, хутра подавай,
Все фірмове, від Кардена,
Щоб було все через край.
Вони п’ють одне мартіні,
Рафаелю лиш їдять,
Подавай стриптиз в бікіні,
Всі від захвату кричать.»
«Їм усе це до вподоби-
Заявив про це Іван:
Якщо ми для них нероби,
Перекриємо біплан.
Ось тоді вони відчують,
Що без нас їм нікуди,
Приголублять, нагодують,
До гадалки не ходи.
Без грошей їм не до шику,
Цінувати стануть нас,
Без скандалів і без крику,
Ми згадаємо цей час.»
«Ти, Іван, правий у цьому,
Треба нам міняти стиль,
Коли прийдемо до дому,
Створимо домашній штиль.
Посідаємо з жінками,
За столами, як колись,
Знайдемо слова для дами,
Щоб сердечка завелись.
Приголубимо коханих,
Віддамо своє тепло,
Щоби не було думок поганих,
Із душі зганяйте зло!»