Два стакани дзвенять на столі у вагоні,
Заспівали, мабуть, колискову сусідам.
Залізниця скувала нас, певно, до завтра в полоні.
І тепер ми у дійсності йдемо по сонному сліду.
За вікном пронеслися міста незнайомі,
Пронеслося й минуле з майбутнім добою...
Ти смієшся, бо носа лоскоче мені сонця промінь.
Обернуться життям кілька днів із тобою.
Не побачать щасливі потреби в годині.
Це нагадує вічність, її демо-версію,
Її краще, знайоме у другій частині.
Один в одному вкотре заклякли. Інерція?
Наші межі - це їхня відсутність. То звично!
Ми танцюємо під снігопадом на площі.
Подарунок мій майже різдвяний, напівноворічний:
Я тримаю в обіймах тебе - найдорожче.