Сперечаються про мову,
Після випитих чарок.
Щоб подовжити розмову,
Куми вийшли на ганок.
Покурити захотілось,
І провітрити мізки.
В голові щось завертілось,
Запалили цигарки.
Стали знову сперечатись:
«Ти, Миколо, не правий,
Треба мовою пишатись,
Хоч і діалект другий.
Ми до нього уже звикли,
Не зміняємо другим,
Є про що поговорити,»
Риску враз підвів Юхим.
Нарікають нас хохлами,
Вже віками москалі.
Були і є ми козаками,
Гречкосії, ковалі.
Про наш гумор знають всюди,
Без нього вже не обійтись,
Посміятись люблять люди,
Радіють й плачуть сміючись.
Тоді їм куме не до мови,
Вони сміються від душі,
А після ведуть розмови,
Нас розуміють й москалі.
Це нас політики розводять,
Вбиваючи у мову клин.
І злагоди все не находять,
Протиставляють мови, блин!
Раніше Вас чому навчали,
Щоб ви вели себе отак?
Взяли б і краще б помовчали,
Тягнули б брагу і первак.
Все їм не так, кричать із ранку,
Чарчину випить не дають,
Якісь пліткують забаганки,
Про мови казна що несуть!
Договорились до абсурду,
Сюди й Ісуса приплели,
Не обійшлися і без бруду,
На мови страхів навели.
Нам, куме, треба щось робити,
За нашу мову їх провчить,
Бо не дають вони нам жити,
Політик кращий, як мовчить.
Розберемося в мові самі,
Як вчити правильно дітей,
Сьогодні так вона відстала,
Від кращих світових ідей.
Чужі слова лиш в «обіході»,
А балачок – хоч відбавляй!
Гуляє хуторянство у народі,
Собі за це і докоряй!
Нам мову треба шанувати,
Не допускати чужих слів,
Увагу дітям приділяти,
Цього я, куме, би хотів.
Проблема зовсім не у мові,
Цього сьогодні через край.
Ми, куме, самі безтолкові,
Тому і не попали в рай!
Ми, куме, всі такі наївні,
І віримо пустим словам.
А українці дуже різні,
Без мови рідної не обійтися нам.