Не слышен шёпот слов, как за стеклом. И звуки
Едва ли различишь. Зачем в пустыню зла,
За череду границ, за рубежи разлуки –
Ты сердце, как огонь, напрасно принесла?
Ещё искрится глаз вишнёвых позолота,
И есть в тебе ещё покой и тишина,
Но ты уже не та, как будто сглазил кто-то,
Измучил, иссушил...
И так дрожат уста,
Что – кажется – сейчас взорвётся болью стона
Тот трепет тишины, та мука полноты...
Но снова – камень ты. И снова ты – икона.
И снова ты – одна. И снова – ты есть ты.
Перевод с украинского
Євген Маланюк
«Сxіднячка»
Ворушаться уста, немов за склом. І звуки
Не досягають. Чом в цю порожнечу зла,
За пасмуги границь, за рубежі розлуки –
Ти серце звуглене даремно принесла?
І ніби все такі ж палкі вишневі очі,
І стан, оспіваний Шевченком, і хода.
І, все ж, щось зрушене, немов би хтось наврочив,
І, все ж, щось зранене...
І так тремтять уста,
Що ось, здається, мить – і вибухне сльозами
Цей трепет мовчання, ця мука повноти...
Але ти – камінь знов. І знов – ікона. Саме
Тому, що ти – одна, тому, що ти є ти.
Дівча з Донбасу.
Квітень, 1944. Варшава.