Димчо Дебелянов
ЗАПОВІТ
Коли у грудях кров жарка схолоне,
жадав би я, щоб ти, мій побратим,
у час, як смерть в свої сховає схрони,
знав що із тілом вдіяти моїм.
Його край міста не закопуй, друже,
де тьму нікчем навіки вкрив моріг,
мій тихий, вічний сон, солодкий дуже,
аби ніхто стривожити не міг.
Зарий-но там, де пагорби високі,
де берег квітне і потік стримить,
хай там ростуть фіалки синьоокі,
столітній дуб і явір височить.
Як ліс зачує пісню солов’їну
серед ажурних кучерявих віт,
відчую дух весни у цю хвилину,
дихне на мене дикий первоцвіт.
Якщо із днями осені смутної
моква заллє могилу льодяну,
і гори заспівають як сумної —
у тих сльозах гірких я потону.
Коли в зимову ніч, таку тривалу,
ридання розіллється навісне,
до мене під надгробне покривало
сон щасний завітає й огорне.
У мрійний сон, солодкий, безтурботний,
злечу туди, де манить світ прикрас.
Ти, друже, збережи завіт скорботний —
для мене так вчини в мій смертний час.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
ЗАВЕЩАНИЕ
Кога се смръзне жарка кръв в гърди ми,
кога от смърт аз бъда покосен,
то чуй, о друже мой незабравими,
какво да сториш с моя труп студен.
Недей го ти край шумний град заравя,
де хиляди нищожества лежат,
че може би суетен шум и врява
и там мирът ми сладък да смутят.
В планински някой край го заровете
връз цветний бряг на мил поток сребрист,
край него теменуга посадете,
столетен дъб и явор къдролист...
Кога млад славей песен заизвива
сред перести и къдрави листа,
и дъхне ми игличината дива,
ще сетя сладкий дъх на пролетта.
Когато в мрачна и бурлива есен
проникне влага в гроба мой студен
и горд балкан запее гробна песен,
в сълзи ще бъда ази потопен.
А в зимна нощ, кога фъртуна злобна
се щура и ридае с грозен глас,
под моята покривка там надгробна
в съня честит унесен ще съм аз.
И в златен сън, и в блянове кристални
унесен, златен мир ще сетя аз.
Другарю, запази тез думи жални
и тъй стори във моя смъртен час.