тобі
Верхівки гір прокрались в мої очі,
Доріг розпуття виникло в мені.
Кілометраж недрімних сивих ночей,
І з ними лиш моменти затяжні.
Усе минає з часом; наша доля,
Забути потім всі свої думки.
Зостатися такими ж - вже не в нашій волі,
Не вийде вже ніколи.
Не проси.
Бувало, вийду з сутені - прекраснії ліси,
Широкії діброви, голоси,
Лунають з темних впадин-колискових.
Вернуся в сутінь... та не зовсім скоро,
А може, і залишусь назавжди.
Оті міста, великії будинки,
То все марно.
І не назавжди;
Зостав мене одного,
Зостанусь я, зостанься й ти,
Та більш нікого і нічого.
І як же все було примарно.
Я чую, як нитки прядуться,
Не Адріанені, а наші - у душі,
Холодний дощ промочить нас мерщій.
Ти, схоже, зовсім не байдужа,
До льоду рук й холодної квартири.
Забув я зрання вікна зачинити,
Літав по ночі, світлом всім ворожий,
А вранці повернувся, та й заснув.
На вкотре вже пустому простирадлі.
Заніс тебе в квартиру, безпорадну,
Поклав на ліжко, вкрив, та й полетів,
У морок сизий разом із осінніми птахами...
Навіщо ж вам такі міста великі,
Будинки поверхові, та не дуже,
Коли в моїй обителі безликій,
Весь сенс життя сама під ковдрой тужить?
Маленька і тендітна, мов пелюстка,
Блукає по квартирі серед ночі.
Кілометраж думок ввісні зі мной проходиш,
Твої уста прокрались в мої очі.
07.11.14