Димчо Дебелянов
МІСТО СПИТЬ
Переклад з болгарської Любові Цай
Місто спить... І шереху — ніде.
Я — зрадливій ночі вірний син,
микаюсь, безхатній, сам-один,
тільки дощ іде, іде, іде...
Біля чорних стін в полоні снів
чути мірних кроків відбиття,
вслід за мною, мов із забуття
йдуть жалі моїх пройдешніх днів.
Лик дитини в спогадах проте
деколи поріг мій осява,
неоцінний спомин ожива, —
тільки скорб росте, росте, росте...
Ось вона – дитя – в очах пожар,
з усмішкою чистої роси,
у жазі до вічної краси
відвернув я цей минущий дар.
Що минуле — давнина, ніщо,
кригою спливло в далеку даль,
чую крізь роки її печаль
і скорботний зойк: пощо, пощо?
Місто спить... І шереху — ніде.
Я — зрадливій ночі вірний син,
микаюсь, безхатній, сам-один,
тільки дощ іде, іде, іде...
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
СПИ ГРАДЪТ
Спи градът в безшумните тъми.
На нощта неверна верен син,
бродя аз — бездомен и самин —
а дъждът ръми, ръми, ръми...
Трепнали край черните стени,
стъпките размерено кънтят
и след мен невидими вървят
жалби за преминалите дни.
Образът на милото дете,
нявга озарило моя праг,
в спомена възкръсва — чист и драг —
и скръбта расте, расте, расте...
Тя дойде — дете — с пробуден жар,
с пламенна усмивка на уста,
но възжаждал вечна красота,
аз отвъргнах тленния й дар.
Миналото — ах, остана то
тъмен край от скърби заледен
и оттам отпраща тя към мен
своя скръбен вик:защо, защо?
Спи градът в безшумните тъми.
На нощта неверна верен син,
бродя аз — бездомен и самин,
а дъждът ръми, ръми, ръми...