Ми втрачаємо друзів найкращих,
в погоні за щастям і своє життя.
Ми даруєм кохання невчасно
не для тих, хто цілує тіла.
Ми втрачаємо гордість і ніжність,
коли зраджують рідні з небес.
Нас тримає зламана вірність,
і лягає руками навхрест.
Поміж дотику і сумління,
нас заковують, як залізо меча.
Не довіри, ні правди, ні істини
не залишиться на сльозах.
Ми втрачаємо сором і чесність,
на сніданок ще одна смерть.
Забиваемо цвяхи у серце,
щоб не розбили ще раз у щент.
Подарованих долею маним
в найтемніші частини душі.
Надзвичайне від них вимагаєм,
а натомість убиваємо їх.
Нас кидають у прірву із сталі,
без упину летим в забуття.
Розривають на шмаття металу,
і чекаєм на нове життя.
Ми втрачаємо потяг кохання,
і роспусту пускаємо в світ.
Коли зрадили нас - не прощаєм,
а до інших, головою до ніг...
Ми втрачаємо друзів найкращих,
і шляхи поміж нами пусті.
Ми втрачаєм коханих невчасно,
і шукаємо далі зовсім не тих.