Біля річки під калиной
Любоньки стоять -
То козак з милой дівчиной
Тихо гомонять.
«Не клади мені на груди
Рученьки свої,
Не дають мені остуди
Слізоньки твої.
Відпусти та відцурайся
Від мого плеча,
Не згорай, прошу, не майся,
Наче та свіча.
Я в похід іду далекий,
Може, назавжди,
Оселюсь десь, як лелека,
Ти мене не жди».
«Чом мене, козак, лишаєш?
Мо, з собой візьми,
Зарікався, що кохаєш
Гіркими слізьми».
Відступився, брів нахмурив,
Наче самурай,
Люльку свою люто курить,
Краще не займай.
«Не візьму тебе, дівчину,
Чуєш, не проси.
На чужині як загину –
Смерть твоїй красі.
Хто тобі плече підставить,
Захистить від зла?
Лихом душу із неславлять
Честь згорить до тла.
Прощавай, не побивайся,
Зла не пам’ятай,
Покохаєш – засватайся
Та весілля грай».
На коня козак сідає,
А в очах сльоза,
Його серце туга крає,
Сам він як гроза.
Жив один, мов сокіл в полі,
Не звивав гнізда.
Не знайшов він кращій долі,
Ніж дівчина та.
Як від’їхав – мов забувся,
А дівчина жде.
Рік п’ятнадцятий минувся –
Вона вістку шле:
«Де ти,сокіл, мій коханий,
Мо мене забув?
Я молилась всі світанки,
Щоб здоровим був.
Відслужив, то повертайся
В ріднії краї,
Якщо любиш, то сватАйся,
Рідні ждуть мої.
Як зустрілись – гомоніли…
Та за всі літа,
Обнімались та любились
З нічки до світлА.
Про кохання та розлуку,
Знатні є пісні,
А про вірність наших предків
Байки лиш одні.
Пам’ятайте, любі друзі,
Що через віки,
Вірно так кохати вміли
Славні козаки.