В дні, прожиті печально і просто,
Все було, як незайманий сніг,
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро,
Марнувала я дні в жалю,
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: «люблю…».
Хтось підносив мене до неба,
Я вдихала його, голубе,
І не думала вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
Протягаю руки без слів,
Ніби жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв.
Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути,
І чого в житті не було.
ххх
Дни прожиты печально, просто,
Все – нетронутый девственный снег…
Темноглазым желанным гостем
Я ждала тебя год и век.
Задержался… Пришел нескоро,
Проводила я дни в тоске,
И в сердечных сомнений пору
Я сказала «люблю» не тебе.
Поднимал меня кто-то к небу,
К золотым облакам, – дышала,
И жила без любовного хлеба,
И тебя не звала, не мечтала…
А бывает, застыв на месте,
Протяну к тебе руки без слов, –
Исцеляющей жду я вести
Из забытых навек городов…
Есть у сердца одна забота:
Забывать поскорее зло,
А не то, что будет когда-то,
Но еще в этот мир не пришло.