Вітаю, брате! Як живеш?
У вас все добре, сподіваюсь?
Давно не бачились. Авжеж.
Два роки, як не помиляюсь.
Пробач, але у нас війна.
Справжнісінька! Ти уявляєш?
Кінця і краю їй нема!
А ти про неї і не знаєш.
В Москві, напевно, благодать –
Ваш спокій так охороняють:
І совість, й розум міцно сплять,
Коли їх добре колисають
Та ще й розказують казки,
Як у Росії все чудово.
У вас там «гарні мужики»
При владі нині! Чесне слово!
Росточком, правда, не вдались,
Зате надміру головаті.
Ті голови так розрослись,
Що тісно їм у власній хаті.
Ото ж і пхають їх весь час
До хат чужих ( куди й не просять) –
В Молдову, в Грузію, й до нас
Уже «залізли». Чи не досить?
А фантазери!!! Вищий клас!
Від тих фантазій світ регоче –
У Голівуд податись час!
Та вірить в них ніхто не хоче,
Окрім наївних росіян,
Що все з «фашистами» воюють –
Вже двадцять літ військовий стан –
Солдати ваші не нудьгують.
Щоправда, довго й не живуть.
Але кого таке хвилює?
Нових натомість наберуть!
(Жінки нових «на продукують»).
Батьки поплачуть над синком
І гордо розправляють спину:
«Он был героем, мужиком!»
Але за що ж герой загинув?
Свою Вітчизну боронив
На землях Грузії? Від кого?
Бандерівців в Донецьку бив?
Та де ж вони? Побійтесь Бога!
– Бандерівці! Агов! Агов!
Невже повстали із могили?
Так! Й оживив їх Кисельов –
Російських ЗМІ нечисті сили.
І понеслося… «Ці хохли
Поміж собою розсварились,
Бо мову спільну не знайшли.
Через ту мову і побились!
Російськомовних громадян
Тепер усюди б'ють, ґвалтують!
Фашисти, київський Майдан,
Крим і Донеччину мордують!»
Крим і Донеччина й самі
Перелякалися добряче,
Бо дивляться російські ЗМІ.
Хоча ніхто із них не бачив
Фашиста жодного в лице,
Та прийняли усе на віру.
Так гарно баяли про це,
Що Путін сам собі повірив!
Тож врятував сердешний Крим
Й Донбас узявся рятувати.
Мабуть, урятував би й Рим,
Якби не НАТівські солдати,
Не остогидлі ті ООН,
ЄС і США прокляті.
Новий В.В.Наполеон
Героєм став у власній хаті.(Нарешті!!!)
Мене бентежило завжди,
Коли про Гітлера читала:
Чому Німеччина себе
Йому віддала на поталу?
Невже не бачила, куди
Веде народ німецький фюрер?
Невже не відчував біди
Освічений розумний бюргер?
Тепер це ясно і без слів –
Те ж саме коїться в Росії.
Новітній Гебельс теж зумів
Втовкмачить їй «потрібні мрії».
Пиха і зверхність – це вони
Стають предтечею фашизму,
Потужним поштовхом війни.
Ось так скотились й до «рашизму»!
В Кремлі не гребують нічим
І брешуть, дивлячись у очі,
Наївним «гражданам» своїм
І крутять ними, як захочуть.
Хіба ж могла я уявить,
Як на гостини приїжджала,
Що в Україну устромить
Захоче Путін своє жало,
Що брат, вкраїнець Сторожук,
З Поділля, з Вінницького краю
Сховає вусики, як жук,
І скаже родичам: «Не знаю,
Кому повірить: вам чи їм?
Я тут живу!» Й вони рідніші,
Чим тато й мама? Чим той край,
Що виростив тебе і тішив,
Де ти на ноги вперше став?
Ти у Росії щасливіший?
Не вірю! Знаю, не забув
Чарівну українську мову.
Й ми не забули тебе, чув?
І на гостини кличем знову!
Після війни. Бо зараз в нас
На Україні кров і сльози.
І похоронки повсякчас
Серця і душі нам морозять.
А в мене ж, Ваню, теж сини!
Та, слава Богу, малолітні.
Що б, як загинули вони
В цій м'ясорубці ненаситній?
Російські буки, смерчі, гради
Уже, не криючись, ідуть,
Повзуть, немов отруйні гади.
І день, і ніч – довбуть, довбуть!
Нема Донбасу в нас сьогодні…
Лише руїни – там і тут...
Які республіки народні?!
Тут люди більше не живуть!
Хтось втік: в Росію, в Україну,
Чи мо' й подалі від гріха.
А хтось від обстрілів загинув
Разом з дітьми! Сліпа й глуха
В республіках народних влада,
Її ж ніхто не обирав –
Призначив Путін на посади:
Грошей, погроз не жалкував.
А хтось із щирістю повірив
У ту примарну ДНР.
Та згодом запал той відсирів
Від сліз та крові – і помер.
Якби ти бачив, що робилось
В тих ДНР і ЛНР!
Мов брама пекла відчинилась –
І не впізнать Донбас тепер!
Спочатку прапори топтали
Блакитно-жовті, а за тим
І патріотів катували.
Новий гестапівський режим
(Бо як інакше їх назвати)
Фізично знищував усіх,
Хто на заваді міг би стати:
Й жінок, і немічних, й старих.
Мабуть, до скону не забуду
Один жахливий епізод,
Картинку «праведного» суду,
Який чинив бандитський «сброд»:
Харчі нацгвардії возила
З містечка жіночка одна,
Вкраїнське прізвище носила.
Яка ж страшна за це ціна!
Її спочатку просто били –
Вичавлювали зізнання:
Що «протиправного» робила
та однодумців імена.
А потім віддали «погратись»
Чеченцям. Це вони до нас,
Мабуть, з жінками милуватись
Припхались! Як змалів Кавказ!
Але й цього було замало:
Припнули в місті до стовпа –
Юрбі лишили на поталу.
А публіка в юрбі ще та!!!
Плювали в очі, закидали
Гниллям і били у живіт –
Довкола збоченців чимало –
Ось він який «Російський світ!»
Ось, де чаїлися фашисти!
Чекав нещасну пістолет,
Та іноземні журналісти
Цей жах «пустили» в інтернет.
Отямилось «бандитське кодло»
Й, піджавши злякано хвоста,
Звільнило жінку нашу горду.
І що ж зробила жінка та,
Коли зняли її із «диби»?
Пішла тваринок рятувать
У розграбованій садибі.
Таку – ніколи не зламать!!!
В одних майно позабирали,
У рабство інших узяли
І викрадали, й катували –
Знущались з бідних, як могли.
Крамниці, банки, установи
Відразу стали грабувать.
Лиш магазинчики книжкові
Майже незаймані стоять.
Воно й не дивно! Хто освіту
Чи інтелект, хоч трохи, мав –
Світ за очі тікали звідти!
Хто зміг, з республік повтікав!
Навколо ж тих, що залишились,
(Мабуть, тікати не з руки)
Мов таргани, закопошились
І наркомани, й пияки,
А ще злочинці різномасті –
Там де війна, там і набрід.
Хльобнув місцевий люд нещастя
Ще й наперед – на сотню літ!
Про захист нікого просити,
Бо найманці-бойовики –
Не визволителі – бандити.
Тож ДНР далась взнаки:
Сидять голодні і холодні
В брудних підвалах при свічках.
Хто зна, чи й виживуть сьогодні –
Над головою «БАХ!» та «БАХ!»
І зі сльозами проклинають
І ДНР, і ЛНР,
І чорта, й Бога, бо не знають,
Як жити далі їм тепер.
А ще недавно гучно, дружно
Росію кликали сюди.
Ось і припхалась осоружна!
Гуртом докликались біди!
Зруйновані садки і школи,
Залиті шахти й рудники,
Заводи знищені, відколи
Прийшли на Схід бойовики
І притягли з собою зброю.
ЇЇ на Сході не було!!!
Це добре знаєм ми з тобою.
А зброю хто їм дав? «…уйло»!
Я слів брутальних не вживаю,
Але й мені вже допекло.
(Терпіння вже доходить краю,
Точки кипіння досягло).
Були спочатку автомати,
А потім танки, БТР,
Крупнокаліберні гармати –
Зенітні комплекси тепер!
Вже навіть літаки збивають –
І у повітрі сіють смерть.
Про це у цілім світі знають,
Всі гнівом сповнені ущерть!
Та тільки браття-росіяни
Знов брешуть світу і собі:
«То все вкраїнці окаянні!
Ми співчуваєм, ми в журбі…»
Як так безсовісно брехати
Уміє Чуркін та Лавров?!
Це ж треба сорому не знати!
Своїх же дурять! Знов і знов!
Та так не буде безкінечно –
В Росію правда знайде шлях.
(Хоч вибачатись будуть гречно,
Та всиплють їм по язиках!)
Аби картинку гарну мати
Й брехню для чергових новин,
У мирних жителів стріляти
Не гребує Росії син.
Він найманець. Йому зарплату
Із ГРУ у доларах дають.
Як не боїться гріх узяти
Такий на душу? Звідки лють?
Що вам зробили українці?
До вас нам діла не було!
Чому повзуть й повзуть чужинці
У наше місто і село?
А справа в тім, що ми, нахаби,
Вступить надумали в ЄС!
Тому в Кремлі «пихаті жаби»
Й приставили до нас СС.
Аби нам більше не хотілось
Самим про власну долю дбать,
Щоб ми прозріли, повинились,
Щоб наше місце нам вказать!
В Кремля страхи старі, як світ.
Де б не були, за що б не брались –
Американський бачать слід.
І тим слідам завжди жахались.
Та я секрет відкрию вам,
Що Штати вас бояться більше:
«Дісталась зброя дикунам,
Ще й атомна! Куди вже гірше!»
Що росіяни – дикуни,
Ви демонструєте щомиті:
Є винуватцями війни
У двадцять першому столітті!
Та ще й не першої! Тому –
Пробачте – нам не подорозі.
Вернутись в «братськую тюрму»
Себе примусить ми не в змозі!
Й американці – ні при чім!
До речі, ми на них сердиті.
Невже було так важко їм
Нам хоч у чомусь підсобити.
Могла б Європа посприять –
Лиш обіцянками годує.
В Кремлі спокійно можуть спать:
Вкраїна голіруч воює!
І ти ще віриш, що це ми
Дурну війну цю розв'язали?
Були й лишаємось людьми!
Це Путіну все влади мало!
«Царь-батюшка Рассеи всей»
Рішив імперію створити:
Хто заважа – «круши и бей!».
Та що про нього говорити!
Тиран без Бога у душі:
Сам – КГБіст, син КГБіста,
І поруч – ті ж товариші,
З такого ж виліплені тіста.
Чужі плачі – до дупи їм!
І ми, і ви – усі до дупи!
Тож всиплем душогубцям цим,
Лиш об'єднаємось докупи!
У нас і досвід добрий є:
Як Януковича провчили!
Мабуть, у вигнанні й згниє,
І щось змінити вже безсилий.
Він теж ціни собі не склав,
Неправдами до влади рвався.
В юнацтві крав і гвалтував –
Таким і в старості зостався.
На Сході мав авторитет,
Бо представляв злочинні групи.
Солодких обіцянок мед
Невігласу дав владу в руки.
Одних купив чи залякав,
Других вдалося обдурити.
За нерозбірливість одних –
Всім довелося заплатити!
Тоді й стаються біди ці,
Коли безмежну мають владу
Мізерні, підлії людці,
Як йде безбожник на посаду.
У вас засуджують Майдан?
Вас налякали барикади?
Майдан – це ефективний план,
Як позбавлять злочинців влади.
І лиха без добра нема!
Хоча Небесну Сотню маєм,
Померли хлопці недарма –
Ми вже не «бидло»! Ми зростаєм!
Зростаєм у міцний народ,
Що сильний духом і ділами.
І більше ні один «урод»
Не буде верховодить нами!
В країні «ДЕМОС» – відтепер
Й на всі віки – при владі буде.
Хохол – назавжди в нас помер!
Вкраїнець же – виходить в люди!
Цього «В.В.» не врахував!
Майданом підло скористався:
Як «під шумок» в нас Крим забрав –
По-братськи! Й більше намагався!
Та от біда! Бо наш народ
Сказав, що ми єдині будем.
Ні гвалт запроданців-заброд,
Ані обдуренії люди з Донбасу
Так і не змогли
Бажання наше це змінити.
Ми гуртуватись почали
І рідну землю боронити…
Хоч з'ясувалось, що у нас
Давно вже армії не має.
(Її відправили в запас,
А що лишилось, те дрімає).
Та наш народ не розгубивсь:
Громадою зібрали гроші –
І наш солдат вдягнувсь, наївсь,
Ще й автомат дістав хороший.
Хтось пенсію усю віддав,
А хтось продав свою машину,
Хтось добровольцем в військо став –
Старались всі, бо ми – родина!
І не важливо, на якій
У ній ти розмовляєш мові.
Ти – українець – рідний, свій!
Ми – рівні всі, усі чудові!
І це родинне відчуття
Народ на подвиг надихало –
За нього б віддала життя!
І їх вже віддано чимало!
Щоразу плачу, як дивлюсь
По телебаченню новини.
За наших вояків молюсь
Й щоразу разом з ними гину.
Та воскресаю кожен раз,
Як з тих новин щоденно чую,
Що прозріває наш Донбас
І сам за себе вже воює,
Що волонтери-молодці
«На фронт», мов каторжні,працюють.
Усі підтримують бійців!
Їх прославляють, їх шанують!
В останню проводжають путь
Із почестями, як героїв –
І на коліна всі стають…
Російські ж хлопці, мов ізгої!
Нещасні ваші вояки,
Що ніби їдуть на навчання,
З легкої Путіна руки
Ідуть, мов смерди, в путь останній.
Їх тишком-нишком привезуть
Із України – поховати,
Чи наспіх в землю покладуть
У нас – не знатиме і мати,
Де сина кісточки лежать,
Де ту могилку відшукати.
Це – не по-людськи! Підло це!
Шкода мені російську матір.
Її заплакане лице
Не зможе Путін приховати!
Волають, просять матері:
«Убивці! Поверніть, хоч тіло!»
Але мовчанка «нагорі» –
До них нема нікому діла!
Бо заявляє ваш Лавров:
« Мы с Украиной не воюем!»
І гинуть хлопці знов і знов –
І ваші, й наші. Чи почує
Обдурений російський люд
Оті волання материнські?
Кремлівських зупиніть іуд,
Бо апетити в них ординські!
Ми переможем все одно!
Як скоро? Те ніхто не знає.
Закінчиться «страшне кіно»,
Де брат по братові стріляє.
Бо з нами правда, з нами Бог!
А ще, побачить, брате, мрію
У дружнім потиску обох –
І Україну, і Росію!!!
Бо християни ми і ви –
Одного Бога рідні діти.
У мирі й злагоді живи,
Щоб він за нас міг порадіти!