Присвячується в пам`ять моєму знайомому,
якого, нажаль, більше немає поруч з нами і
який помер у досить ще молодому віці -
Олександру Уманцю.
Жив хлопчина років двадцяти п`яти,
Але його більше немає,
І хто б тоді лише міг знати,
Що його смерть наздоганяє?
Він жив, кохав і працював,
Хотів створить свою сім`ю,
Та він тоді іще не знав
Про злу недоленьку свою.
Був завжди лагідний і добрий,
Із уст усмішка не зникала..
Хоча був хворий, але сильний:
Мовчав про біль, що не стихала.
І так терпів він все, терпів,
Допоки зоставались сили.
Кохану дівчину зустрів,
Та довго вони жить не жили.
Прийшла до них лиха година,
Яку ніхто з них не чекав:
Втопивсь у морі той хлопчина,
Який колись хворів, страждав.
І ось іде натовп народу,
Несуть труну і хрест новий,
А в тій труні, просторій з виду,
Лежить хлопчина, мов живий.
Такий же гарний, як раніше,
Та не всміхаються уста
І очі не палають більше,
Лиш дивляться на небеса.
Позаду труби сумно грають,
Від гри тієї серця рвуться.
Батьки ідуть за сином, плачуть,
Благають його повернуться.
На залишать на самоті їх,
Як і раніше приїжджати
Додому, до батьків своїх,
До тих, що звуться «батько й мати».
Всі люди з нами тихо плачуть
І згадують його живим,
Тепер ж його в могилі бачать
Таким же гарним, молодим.
І біль і горе від утрати
Заполонили всі серця,
Коли прийшов час забивати
Труну, ще молодого хлопця.
Матуся кинулась за ним,
За нею слідом і дівчина,
Та, що кохала усім серцем,
Тепер вже мертвого, хлопчину.
Всі попрощалися із ним
Й забили ту труну навіки,
Вслід мати крикнула, що їм
Нема більше для кого жити.
І тому горю, і стражданням
Не було ні кінця, ні краю,
Матуся плакала щодня до рання
За сином, якого вже немає.
А та дівчина, що кохала
Його всім серцем і душею,
Могилу хлопця не лишала,
Завжди була поруч із нею.
Тільки стояла на колінах
Завжди заплакана й сумна,
Й не розуміла, ну за віщо
Вона залишилась сама?
Так і минали дні за днями…
А дівчина сиділа все сумна,
Замучена і зморена сльозами,
Завжди сама, сама, як сирота.
Й тепер надіється, що милий повернеться,
Що будуть разом, разом, як тоді.
Ми ж сподіваємось, що хтось таки знайдеться,
Хто буде любить її у радості й в журбі.
Надіємось вони будуть щасливі,
Бо що ж поробиш? Таке наше життя…
Є в ньому радість і випадки жахливі,
Та завжди треба вірить в майбуття!
25 червня 2012 р.
P.S. Царство йому Небесне. Нам всім його дуже не вистачає( Нехай земля йому буде пухом і нехай покоїться з миром...