Німотна самотність – і тільки зі спогаду кроки.
Ні вітру, ні повіву – тиша безмежна, глуха.
І я – сам-один, а у вічності миті широкі
З пустелі душі, де зміїлася думка лиха.
За все слід платити – наблизився нині до краю,
Що сталось – не вернеш: оцей шлях обрав собі сам.
Німотна самотність настигне і нагло скарає
Крутіше, жорсткіше, аніж це дано небесам.
І каятись пізно – не прийме Всевишній молитви,
Бо все у минулім, одначе – не скоєний гріх!
Принизити прагнув тебе і назавжди скорити,
А варто б любов’ю, якою таки не зігрів…
Німотна самотність… І милі ввижаються кроки…
2.08.2014