Ти подумки жалієшся собі.
Кому ж іще? Сама собі порадник.
Бо крик душі твоєї вдень, вночі-
То біль із серця,що тобі не зрадник.
Вона тобі дочка.А водночас - і ні.
Хіба ж вкладають матір в домовину?
Ту жінку,що дала дочці життя,
І сорок років любить як дитину.
Напевно,ти не все їй віддала...
Життя своє лишилось ще віддати.
Їй майже сорок,а іще мала -
Бо не навчилась матір шанувати.
Картає словом,ріже все живе...
Хвороба,сльози - не її це драма.
Навряд чи жалість в серці оживе-
Вона не знає вагу слова "МАМА".
Пробач її. Пробач - і відпусти.
Нехай іде в життя широким шляхом.
Та в день ,назавжди, коли підеш ти,
Вона заплаче під батьківським дахом.
То будуть ЇЇ сльози, біль, печаль -
І втратить зміст усе,усе навкрУги.
І зрозуміє вона піздно все, на жаль:
Немає мами ,що була їй другом...
травень-червень 2014