Небесна Сотня вже не встане із могил,
Ніхто із них не відгукнеться вже на брата.
І всі вони, і кожен з них поліг,
За єдність нації, серця щоб поєднати.
Вони стояли на Майдані за дітей,
Стояли за жінок, своїх та інших,
Та хто тепер їм віднесе вінок?
Їх посмішки давно затерті грішми.
Хай кожен з них, чи проти був, чи за,
Та всі вони стояли за єдину.
І вогником горіли їх серця,
Вони усі були за неньку – Україну.
Що ж зараз робите з країною, народ?
Розтягуєте на шматки та беззупинно.
Ви продалися, пали в ноги до господ
Ви зрадили єдину Батьківщину!
І сором вам! Чи гідні ви того?
Щоб зватися достойно «українцем»?
Ви не брати мені! В нас різний хід думок.
Соромлюся я вас, ви їдьте звідси!
Не хочу жити у країні з отакими,
Гнилими, черствими, бездушними, сліпими!
Хай я помру, відстою право це,
Ну, а при зустрічи, я плюну вам в лице.
І вас, зрадливих, я ніколи не пробачу
Лиш чесні очі, що над дахом, все це бачать
Я сльози зі щоки колись зітру,
І вітер теплий гіркоту очей осушить
Із часом це залічиться колись,
Але душа, чи хтось загляне в душу?
І помираючи, із гімном на вустах
В руці тримаючи блакитну з жовтим стрічку
Ми у серцях їх збережемо імена
Для нас вони, назавжди будуть вічні!