Димчо Дебелянов
МИТЬ
Переклад з болгарської Любові Цай
Не знати тепер, чи було це зі мною,
чи буде колись ще... Скорботним, невтішним,
підхоплений прудко юрбою стрімкою,
я плив, осамітнений, містом цим грішним.
В шалених думках наді мною німіло,
мовчало високе небесне підбання,
внизу ж — серед музики — отетеріло
пливло й гомоніло гучне коливання.
Там поглядів хтивих, пожадних — доволі,
мене ж не тягнуло до тої арени,
мужі там, в юрбі, були воїни кволі,
жінки — мов забуті, знімілі сирени.
Вмить хвилю над містом стривожену бачу,
все враз охопила пітьма незбагненна,
у серці відчув я молитву гарячу,
і світ мені став — наче прірва безденна.
Незрима вода невблаганно майнула,
над сонним безмежжям лину;ла дочасу,
надій не було там, думок про минуле,
ні простору там не було, ані часу.
І погляд стемнів у присмертній знемозі,
схилився я клінно в глибокій печалі,
все голосу ждав при останній дорозі,
котрий прочитає таємні скрижалі,
що Бог невідомий з небес зі словами
промовить про дні наші тужні, даремні:
чому він — і сила, і влада над нами,
а ми — безнадійні, слабкі і нікчемні!
Даремно усе! І не встигла спахнути
мить щасна того незбагненного чуда,
стрімкої юрби знову поштовхи чути —
з очей моїх зникли мара і полуда.
Здіймались пересміхи в тиші стіною…
«Він п’яний! Безумець» — шепнув хтось звисока…
Стояв я. — І небо глухе наді мною…
Я плакав. — Юрба реготала жорстока.
***
Оригінал:
Димчо Дебелянов
МИГ
Дали се е случило нявга — не помна,
не знам — ще се случи ли... Тъжен и морен,
аз плувах самин из тълпата огромна
на някакъв град огрешен и позорен.
Над мене, замръзнало в мисъл безумна,
небето немееше странно далече,
а долу се носеше музика шумна
от стъпки, от смях и преплетени речи.
Но горди и сластни очи не зовяха
на уличен пир мойте жажди смирени —
мъжете там хилави воини бяха,
жените — отвъргнати, неми сирени...
В миг глуха вълна над града се пронесе,
в миг всичко в заглъхналост странна потъна,
аз сетих и страх, и молитви в сърце си
и видех света като пропаст бездънна.
Незрими води, с глух и таинствен ромон,
заляха съня на безбрежия неми
и нямаше там ни надежда, ни спомен —
и нямаше там ни пространство, ни време...
И с поглед стъмен от предсмъртна замая
аз плахо превих колена прималяли,
помислих, че някакъв глас ще вещае
незнаен завет из незнайни скрижали,
че някакъв бог умилен ще разкрие,
след толкова дни на безумства метежни:
защо е тъй горд и надвластен, а ние —
тъй слаби, тъй горестни, тъй безнадеждни!
Напразно, уви! — Невъзпламнал угасна
великият миг на великото чудо,
нов суетен стрем из тълпата ме тласна,
мечтата смени безпощадна пробуда —
и ропот, и смях в тишината нахлуха...
«Пиян е, безумен е!» — някой прошушна...
Аз станах. — Небето бе празно и глухо...
Аз плачех. — Тълпата бе ледно-бездушна.