Просто в комишах заховатися.
Звити гніздечко собі тут.
Хай тимчасове, хоч на якісь півгодини.
Лягти горілиць на кормі човна
і довго дивитися в небо
в рамцях зелених стебел молодих,
але вже таких високих.
Згадувати, як був малий,
як стрімко вганяв човен в густі очерети заплави,
як на рівні вставав і ніхто тебе не міг побачити.
Внизу – вода, угорі – синь і ти – маленька людська тростина,
кинута у вічність на якусь часину…
Віє вітер, ряботить вода.
Китиці очерету хвилі гонять.
Треба спрямувати човен на сонячну стежку оту золоту.
Треба жити на повну.
Треба жити, хоч і не знаєш для чого.