І сотні тисяч написала би віршів
І сотні тисяч написала би віршів,
Лиш слів наврядчи я знайду до ранку.
Уже давно погасли лампи ліхтарів,
Сон не приходить, серце наізнанку.
А за вікном нещадно хлинув дощ,
На світ весь громом закричало небо!
І по місцевості й деревах пройшла дрож,
Та відчайдушно блискавка засяяла далеко.
О небо, хто ж образив тебе так?
Та навіть вітер розійшовся не на жарти.
Хіба так гніватись обом нам варто?
Чи то ти так кидаєш мені знак?
Можливо щось турбує і тебе,
Душа твоя не має спокою до ранку.
Чи може ти розгніване на мене,
Тому, що я не сплю аж до світанку?
І сотні тисяч написала би віршів,
Та сильно плаче відчайдушне небо,
То грім грохоче, блискавку він полюбив,
Але самотність їх призначення і кредо.
О небо, хочеш говорити ще?
Лиш не мовчи, тримати наболіле тяжко.
Ми поговоримо, аж поки сонце не зійде,
Можливо потім вже не буде сильно важко.
Стихає вітер, грім вже не грохоче,
Лиш небо сльози л`є сумним дощем.
Воно розповідати далі мені хоче,
Та просить, щоб накрилася плащем.