Ганна Осадко.
КЛАДБИЩЕНСКАЯ ЗЕМЛЯНИКА.
Глеб Ходорковский(перевод).
Мне пять лет.
Меня потеряли на кладбище.
В чужом городе, на старом заброшеннном кладбище.
Растяпы - тётка и бабушка - пошли проведать могилки дорогого семейства.
А я училась читать, слагая вместе на надгробиях буквы.
Потом тётка подумала
что я с бабушкой,
а бабушка - что я с тёткой.
И я осталась сама.
Было нестрашно.
Солнце светило ласково и приветливо.
Птички летали,
а на старых могилах
земляника краснела.
Больше всего я запомнила землянику,
заманчивую,
словно плоды в райском Эдеме.
Так на грех и тянула.
"Чужое взять - это грех".
Я вдумчиво размышляла, глотая слюнку
и терпела.
Близилось время к обеду, меня не находили,
и жгло земляникой глаза.
И тут я подумала - может быть по-про-сить?
Подходила к могилкам
и, так как уже по складам читала,
здоровалась вежливо,мол, добрый день,
Ве-ра Сте-па-нов-на Жук,
ну, как вы, можно у вас погостить? -
Садилась на тёплую землю и склёвывала ягодки.
Вежливо благодарила и подходила к следующей -
Добрый день, И-ван Пе-тро-вич Ко-ро-за-ед,
Ой, а на вас отакенные ягоды уродились!
Я представляла
как неведомые Иван Петрович и Вера Степановна
с небес улыбаются мне:
мол, не вопрос, давай, угощайся малышка!
и я говорила с ними о том, о сём...
согласитесь, так же невежливо -
прийти в гости, наесться -
и молча свалить.
* * *
Цвинтарнi суницi
Ганна Осадко
Мені п'ять років.
Мене загубили на цвинтарі.
На старому занедбаному цвинтарі в чужому місті.
Розтелепи бабуся і тітка пішли звідувати могилки дорогої родини,
А я вчилася читати, складаючи докупки літери на надгробках.
Потім тітка подумала, що я з бабцею,
А бабця – що з тіткою,
І я залишилась сама.
Не було страшно.
Сонце світило ласкаво й привітно,
Пташки літали,
На старих могилах червоніли суниці.
Їх пам'ятаю найбільше.
Вабливі, буцім едемські плоди,
Вони кликали до гріха.
«Узяти чуже – це ж таки гріх», -
Розсудливо міркувала я, ковтаючи слинку –
І терпіла.
Йшлось до обіду, мене ніхто не знаходив,
Суниці пропікали очі.
А тоді я придумала – а що як по-про-си-ти?
Підходила до могилок,
а що вже вміла читати по складах,
то віталася чемно, мовляв, доброго дня,
Ві-ро Сте-па-нів-но Жук,
Як ся маєте, чи можна мені пригоститися? –
Сідала на теплу землю – і дзьобала ягоди.
Тоді чемно дякувала – і йшла до наступного –
Доброго дня, І-ва-не Пет-ро-ви-чу Ко-ро-їд,
Ой, а на вас отакенні суниці вродили!
Уявляла,
як невідомі Віра Степанівна та Іван Петрович
посміхаюся мені з неба,
мовляв, пригощайся, мала, не питання,
і я балакала з ними про те-про се,
бо, погодьтеся, це нечемно –
прийти в гості, наїстися –
і мовчки звалити.
© Copyright: Ганна Осадко, 2014
Свидетельство о публикации №114021407407