Стояв сумний і блідий, як лілея,
Дививсь на тиху вулицю свою,
Немов прощався з рідною землею,
Яку колись од воював в бою.
Пробігли діти з квітами в долоньках,
Пройшли статечно попід двір жінки,
Проїхав бригадир на одноконці —
Спішили па роботу земляки.
Спинялись привітати ветерана
І вдячно руку тисли земляку.
А він ховав свою пекучу рану
В медалях, на благенькім піджаку.
Вже за ворота вийти був безсилий—
Відкрились рани в паморозі літ.
Та очі так довірливо-дитинио
Дивилися на цей прекрасний світ.
Йому не треба ні оздоб, ні слави,
Липі би той біль не звідали сини —
Вже сорок літ його долоня права
Відірвана лежить серед війни.
Уже крізь пальці жито проростало,
Уже не раз давало врожаї,
Та скільки раз рука, немов кричала
В холодні ночі: «Пальчики мої»!..
Зміняли зими весни буйнотраві,
Та ветеран, немов в війні і жив,
Бо кожен день рукав порожній правий.
Як незажиту рану він носив.
О, скільки міг би він зробити діла,
Коли б була долоня. Ой, коли б!
...Та онуча шнурки зав'яже діду,
І стільки літ дружина ріже хліб,
І стільки літ болить солдату рана,
І не минає біль той. Не мина.
… В неділю поховали ветерана
Безрукого… відмучила війна.