Джерело: Франко І. Я. Зібрання творів в 50-ти томах - 1976-1986. Том 2, стор. 422-435
Перевод на русский язык: http://www.stihi.ru/2013/12/05/6664
ЦАР-БОГ
До злого духа мовив фараон:
«Будь ти мені порадник і спомога,
Щоб мій народ мене без перепон
Вважав за бога».
Злий дух сказав: «Ще не прийшла пора.
Щоб се зробити, мусиш ще відниньки
Багато зла вчинить, але добра
Ані дробинки».
Трудився щиро фараон, і дер,
І мучив люд, що аж земля стогнала,
Аж врешті заявив злий дух: «Тепер
Пора настала».
«Чому тепер?» — рік фараон. «Пора,
Бо вже твій люд в страсі держать не змога,
Хіба що вмовиться йому царя
Вважать за бога.
Бо так притисло їх твоє ярмо,
Що довше вже не здужають держати,
Як швидко їх царя не навчимо
Богом вважати».
Писано 23 жовтня 1892 р.
ЛИСИЦЯ-СПОВІДНИЦЯ
ЛІРНИЦЬКА ПІСНЯ НА НУТУ «СИРІТКИ»
Зашуміли гори, забриніли води,
Зазнала Лисичка лихої пригоди.
А в неділю рано почало світати,
Ой пішла Лисичка їстоньки шукати.
Ісходила гори, злазила потоки,
Не знайшла нічого — злипаються боки.
Ой пішла Лисичка долом-долиною,
Здибала Лисичка дуба над водою.
А на тому дубі, помежи гільцями,
Там сидів Когутик з красними крильцями.
Глянула Лисичка та й слинку ковтає,
Підійшла смирненько, хусткою махає.
«Добрий день, Когуте, ти, співуча птице!»
А Когутик каже: «Добрий день, Лисице!»
«Чи гаразд, Когуте, чи гаразд ночуєш?
Злізь-но трохи нижче, бо мене не чуєш!»
«Спасибі, Лисичко, ночую не лихо,
Тебе добре чую, хоч говориш тихо,
Лисичко-сестричко, куди вандрувала
І що там нового у світі чувала?»
«Ой Півнику-синку, іду з Зарваниці,
Там била поклони по кінець каплиці.
Там поклони била, за тебе молилась,
Аж свята Гаргара мені об'явилась:
«Лисичко-небого, не трать часу много,
Іди, поспішай ти до Півника мого,
Най він сповідаєсь, гріхів своїх каєсь,
Бо, мабуть, з сим світом скоро попрощавсь».
От я поспішала штири ночі й три дні,
Щоб тебе тим часом не постигли злидні.
От я поспішала, спочивку не мала,
Щоб тебе, небоже, живого застала.
Щоб ти сповідався та й запричастився,
Щоби ти по смерті в небі присвятився».
«Лисичко-сестричко, любая розмово,
Ангельський твій голос, але дідьче слово.
Як жию, здається, бога в серці маю,
Не п'ю, не гайную, не б'ю, не кусаю,
І не ходжу красти, і курей не душу,—
Яких же гріхів я сповідаться мушу?»
«Ой Півнику-сину, маєш ти провину,
Тяжку, не малую, та й то не єдину.
А згадай, небоже, чи то життя гоже:
Всім по одній жінці дає право боже,
А ти, мов той турок, мов той бусурманець,
І по десять разом переводиш в танець...
Маєш їх по десять, маєш їх по двадцять!..
Як прийде суд божий, де ж тобі сховаться?»
«Лисичко-сестричко, любая розмово,
Ангельський твій голос, але дідьче слово,
Грішний я, то бачу, і гріх мій великий,
Треба сповідаться в самого владики».
«Ой не збільшуй, сину, та провини свої,
Не відволікай ти сповіді святої!
Є в мене квиточок від отця-владики,
Відпустити можу гріх хоч як великий».
«Лисичко-сестричко, любая розмово,
Зрушило в мні серце твоє праве слово.
Та будь милостива, дай часу до скрухи,
Щоб я з серця вигнав усі грішні духи.
Я сім літ не постив, сім літ не молився,
Дай часу хоч три дні, щоб приготовився!»
«Ой Півнику-друже, жалко мені дуже,
Що тобі про душу так зовсім байдуже.
Три дні часу в мене для скрухи жадаєш,
А чи не вмреш нині, про те й не гадаєш.
Спустися на землю, покайся сердечно,
А я тебе, синку, розгрішу безпечно».
«Лисичко-сестричко, любая розмово,
Ангельський твій голос, але дідьче слово.
На сповідь святую пішов би я радий,
Та тільки боюся великої зради.
Як голос твій чую — голос як сметана;
Погляну на тебе, та пика погана.
Як гляну на личко, на ті острі зуби,
То дуже, Лисичко, лякаюся згуби.
І все в мене думка, що ти, мамко, ласа
Не моєї скрухи, а мойого м'яса».
«Гей, грішнику темний, Когуте нікчемний,
За такії речі не будеш спасенний!
Що мав би молиться, за гріхи ридати,
А ти ще берешся мене осуждати.
Я пощу, молюся, тружуся для неба,
Чи ж твойого м'яса мені ще потреба?
Сім літ я говіла і м'яса не їла!
Дасть бог дочекати, що буду вмирати,
А скверного м'яса не буду в рот брати.
Тобі ж, засліплений, говорю: покайся!
Злізь зараз із дуба, клякни й сповідайся!
Як зараз к покуті тебе не порушу,
Сю ніч іще згинеш за цапову душу!»
Злякався Когутик, серденько забилось,
І так йому млісно і страшно зробилось...
Послуха Лисичку — слова як сметана!
Погляне на неї — та й пика ж погана!
І рад би позбуться гріха головного,
І страх, що в Лисиці зубів дуже много.
Та далі сумління страх перебороло,
З серцем сокрушенним поглянув воколо,
І з гілки у гілку, і з прутка на прутик
Помалу на землю спустився Когутик.
І шепче молитву, кається безмірно
І перед Лисичку приступа покірно.
Лисичка-сестричка тільки того й ждала,
Скочила, як стекла, Півника спіймала.
Скочила Лисиця, як хижая птиця,—
Вже Півник у кігтях, даремне й проситься.
І мовила гнівно Лисиця облесна:
«А, тут тебе маю, ти, птице нечесна!
Ось тут тобі буде за гріхи покута:
В зубах отсих моїх смерть нагла і люта».
Запищав Когутик: «Ой Лисичко люба!
Ти міцно жартуєш! Подресь моя шуба!
Та чи ж ти для мого мізерного тіла
Свій піст семилітній зламати б хотіла?»
«Когуте, драбуго, жартую я туго,
Та вже тобі тутка вмирати, катюго!
Від мойого посту зась тобі, та й годі!
Згадай лиш о нашій недавній пригоді.
Як то я голодна в ніч темну зимою
Крізь стріху прогризлась з тяжкою бідою,
Крізь стріху прогризлась і влізла на банти,
Де з своїм жіноцтвом спокійно дрімав ти.
Мов баша турецький межи подушками,
Так ти ночував там з двадцятьма жінками,
І так мені стало і бридко, і встидно,
Що тобі з гріхів тих і світу не видно!..
І я погадала: «Давай-ко, задушу,
Зо дві з отих грішниць, чень совість в нім рушу.
Чень він, як побачить смерть наглу і люту,
Покається й богу принесе покуту».
Такі я побожні думки в серці мала,
По бантах тихенько до вас підповзала.
Підповзла і першу ту глупу Марцівку
Хотіла легенько хапнуть за голівку,
Та тая дурепа, знать, мізку не мала,
Вона з головою під крилом дрімала!
І замісто шийки для своєї згуби
Крило її глупе дістала я в зуби.
Як хрупну— як крикне дурепа проклята,
Як стане тріпаться, мов валиться хата.
За нею всі інші, що там були, кури
Як розверещаться, мов друть їх зі шкури!
А ти, старий грішник, замість їх втишити,
Туди ж та й ну мене крильми голомшити.
З перестраху того і з жалю святого
Я хтіла покинуть той рів всього злого,
Покинути ваші прегрішні пороги
І з пороху бантів обтріпати ноги.
Та тая дурепа, що так без рахуби
Крило її впхалось поміж мої зуби,
Як тріпнесь щосили — я й не спохватилась,
Як з тої бантини на під покотилась.
Ой, впала ж я, впала, мов тая колодка,—
Була ж то вечеря гірка, не солодка.
Ой, впала я, впала, стукнулась до поду,
Що аж задудніло згори аж до споду.
Ой, ще ж я не встала з тяжкого упадку,
Аж тут баба лізе та й несе лопатку,
Та й несе лопатку, а мужик коцюбу,—
Вони сприсяглися на мою загубу.
Стали ж мене бити, стали молотити —
Коб не дірка в стропі, прийшлось би там гнити.
Пришилось би там гнити, марне погибати —
А всьому, катюго, ти був винуватий.
Та зате я нині дам тобі се знати,
Як побожні гості з бантини стручати!»
Отаке Лисичка нарозповідала,
Півника у кігтях все міцно держала.
А він не тріпався, лиш головку звісив,
Бачив, що Лисичка — накоренок бісів,
А не жадна чесна, побожна істота,
Та не знав, як в неї вирватись із рота.
Замовкла Лисичка, вже кусать гадає,
Та Півник стріпався і так повідає:
«Послухай, Лисичко, остатнього слова!
Постій, коротенька це буде промова.
Що грішний я дуже, признаюсь покірно,
Що винен я смерті, і се також вірно.
В твоїх зубенятах, Лисичко кохана,
Солодка смерть буде, приємная рана.
Лиш того одного жаль мені, небого,
Що власне сьогодні кінець життя мого.
Нині мене власне честь ждала велика:
Мав повіз по мене прислати владика.
Мав повіз прислати і коні строкаті,
І мав я стать півчим в владичій палаті,
В владичій палаті, та й ще й при соборі,
Щоб співати соло і співати в хорі.
Бо отець-владика і всі крилошани,
Як почули спів мій, не знайшли догани.
Зараз обіцяли сап'янці на мірці,
І жупан червоний, і проса три кірці.
Отак-то, Лисичко, я мав від сьогодні
У розкошах жити при церкві господній.
І тобі гадав я тож добро зробити,
Тебе за шафарку владиці приймити.
То би ти ходила, як пані вельможна,
Бренькала б ключами, що краще й не можна,
Мала б під собою увесь двір великий,
Всі качки, і кури, і гуси, й індики.
Ще й гонор би мала в самого владики».
А Лисичка слуха, аж рот роззявила —
Про такі розкоші вона ще й не снила.
А як кінчив Півник, то вона з нетями
Аж скочила вгору, розвела руками
Та й крикнула: «Там я наїмся до смаку!»
А Півничок вирвавсь та й фур на гілляку.
Та й каже: «Лисичко, їж, їж, та дивися,
Дрібними кістками, бува, не вдавися.
А як буде відпуст в святій Зарваниці
І будеш мішками носить паляниці,
Гляди, не подвигайсь та не струть болячки,
Щоб не довелося назад лізти рачки.
А посту, небого, не ламай святого.
Волиш притерпіти голоду немного».
Отак-то Когутик з Лисички сміявся,
Щасливий, що з кігтів на волю дістався,
Лисичка-сестричка тільки облизалась,
Зітхнула, завила і в корчах сховалась.
Написано в Відні в січні, в лютім 1893, досі не друковано.
МЕДВІДЬ
Медвідь — страшний, великий звір.
Вночі в село заходить з гір:
Тут вб'є вола, там цапа з'їсть —
Немилий і шкідливий гість.
А бідний бойко Сень Гандюк
Стрільби не мав, хіба лиш лук.
Медвідь хапав його овець —
Як тут йому зробить кінець?
На спосіб взявся Сень отеє:
Над стежку пов'язав сильце,
До шнура ж на глухий кінець
Прип'яв великий камінець.
Настала ніч. В свій давній слід
По стежці йде старий медвідь,—
Сильця він і не сподівавсь —
Аж разом цуп! Та й і спіймавсь.
Се що таке? Якби був знав,
Легенько б шнур із шиї зняв.
Та він рвонувсь — аж разом бух!
Сильце затяг, аж сперло дух.
Ревнув медвідь: «Се що за біс?»
Став шарпатись — ще в гірше вліз.
Він в'ється, торгає, бурчить,—
Сильце ж за шию, знай, держить.
Та ба, й медвідь же не дурак!
Дійшов нарешті неборак,
Що каменюка ся гидка
Його держить і не пуска.
Живенько він, що сили мав,
На плечі каменюку взяв.
«Чекай,— міркує,— вже я, ну,
Тебе в найглибший яр шпурну!»
Прийшов над яр, як розмахнувсь,
В безодню камінь балабунць!
А камінь, звісно вже,
за шнур його потяг у яр гур-гур!
Як гепнеться медвідь мій — бух!
Тут з нього зараз вийшов дух.
Надходить рано Сень Гандюк:
«Ну, не уйшов ти моїх рук!
Та й хитро ж я спіймать тя вмів!»
Медведя він притяг домів,
І збіглось все село глядіть:
Пропав наш ворог вже, медвідь.
1894
ЛИСОВА ПРИГОДА
З курника прибігла жінка,
Руки в неї аж тряслись...
«Чоловіче, бійся бога,
Задушив нам курку лис!»
Чоловік не глупий вдався.
Грізно закричав: «Го-го!
Дай лишень мені сю курку,
Нею зловлю я його!»
В паркані при самій хвіртці
Дірка при землі була;
Він сильце поклав на хвіртці,
Далі курочка лягла.
Лис Микита йде й міркує:
Що би то зробити слід?
Конче треба курку вкрасти,
Щоб на завтра був обід.
Не роздумуючи довго,
Шусть у дірку, курку хап!
Ой, нещастя! В тій же хвилі
І сильце за шию цап!
Шарпнув лис — ще гірше стало.
Переляканий глядить,
Аж з обухом величезним
З хати чоловік біжить.
Лис, не думавши багато,
Шусть у дірку за паркан,
Чоловік собі міркує:
«Вже тобі я раду дам!»
Виліз на паркан низенький,
Приклякнув і замахнувсь —
Геп! Лис знову шусть у дірку,
Хлоп упав, аж ізвихнувсь.
Ось мужик сидить і стогне,
Онде лис за парканом.
«Почекай ти, клятий лисе,
Дам тобі я топором!»
Швидко хвірткою вбігає
На подвір'я чоловік.
Лис у дірку шусть щодуху,
Від обуха цупко втік.
Бачить хлоп, що сам не зможе
Злого лиса доконать,
Ось почав він, що є сили,
Жінку з хати викликать.
Жінка хопила за вили
І на поміч вже біжить.
От тепер, мій лисе милий,
Вже тобі, мабуть, не жить.
Хлоп знадвору із обухом,
Баба з вилами в дворі.
Лис крізь дірку скочив духом...
«Шпигай, жінко! Він в дірі!»
Та не встигла шпигнуть жінка,
Попри ноги лис махнув.
Ледве встигла озирнутись,
Він в діру назад шульнув.
Там, піднявши вверх сокиру,
Хлоп уже на нього ждав,
Розмахнувся, змірив добре
І щосили разом втяв.
Сли б на волос поспішився,
Згиб би лис ані мур-мур,
А тим часом лис скрутився,
А мужик розтяв лиш шнур.
Чувшись вільним, лис за курку
Та й махнув, куди видать,
Чоловік став наче дурень,
Жінка теж ні в дві ні в п'ять.
Каже жінка: «Ей, ти, чопе!
Чом обухом ти не бив?»
Сплюнув чоловік зо злості
Та й ще жінку насварив.
1894
ТРИ ДОЛІ
З таємної безодні небуття
Маленьку іскорку, людськую душу
Покликано до земного життя,
На земні радощі, на земную катушу.
Вона летить, мов зірка тая,
Що з неба в безмір улітає,—
Та ось спинилась на момент;
В півшляху три богині-Долі
її стрічають, щоб по волі
їй на дорогу дать презент.
І мовила одна: «Душе щаслива,
Даю тобі талант яркий,
Будь сильна ти, і ясна, і мислива,
Твій ум живий, твій зір палкий!»
А друга мовила: «Від мене
Прийми багатий скарб чуття,
Бажання правди неструджене,
Бажання вільного життя.
Фантазія твоя хай буде многоплодна,
А в серці твоїм хай горить
Огнем могутнім гордість благородна,
Перед ніким чола щоб не корить».
Та третя, злобная старуха,
Всміхаючись на ті слова,
На душу своїм духом хуха
I ось що скиглить, мов сова:
«Ай-aй, розщедрились сестриці!
Ось цяцю винайшли яку!
Добра повніські рукавиці
На неї сиплють без ліку.
Та що се, ви якогось Данта, Гете
Чи Шеллі з неї хочете зробить?
Ну, любоньки, без мене ви не втнете,
Мені ж героїв тих по вуха вже досить!
Чекайте ж, я даруночок їй дам
Такий, що ваші пишні дари
їй будуть не коштовний крам,
А гірш тяжкої муки й кари.
Іди ж собі, душе, у свою путь,—
Що терням встелена тобі, не розмарином!
А чим тобі на світі буть?
Будь русином і хлопським сином!
Талант твій буде рвать тебе
Між люди, в вир життя могучий,
В великих діл і намірів ігрисько,
Та вродження й мій присуд неминучий
Тебе по пояс загребе
В багно грузьке, в клопотів муравлисько.
Той зарід сили, що іскриться в тобі,—
Ні, ти не розів'єш його як слід.
Без вправ, без змагань, наче в гробі,
Його задушить твій нездарний рід.
Твій ум хоч буде вічно рваться
До світла, правди і добра,
Та ввік не здужає добраться
До тої течії, котра
його б запліднила на зріст,
йому дала би власний зміст,
Ярку створила б Індивідуальність,
Дала би форм, думок оригінальність.
Се не для тебе, синку мій!
Ти будеш за чужим слідом все гнаться,
Із помилок чужих НІЧОГО не навчаться
І повторять зади по указці чужій.
Твоє чуття тобі за пекло стане,
Його топтатимуть усі,
Аж сміття з скарбу зробиться погане,
Аж зависть розростесь, любов зав'яне,
Гірка отрута лишиться в душі.
Бажати будеш правди дуже,
Та з помилки у помилку блукать,—
Ніхто тебе не витягне з калюжі,
Хіба лиш божа благодать».
Написано д[ня] 27 мая 1895 p., досі не друковано.