З неба
до тебе
в долоні,
у вікна
щастя іде
тихим дощем
вечірнім.
Знижує рівень
щему,
креслить
свою теорему,
доводить, що дощ –
то не сльози,
він має краплі
теплі
затерплі,
а ми просто
звикли.
І зникли
з вікна
плями щастя,
лишилися сльози
і стоси
листів паперових –
затертих
і нових,
залитих
словами
і кавою -
невідправлених.
Тільки дощ
змиває
з обличчя
сльози
і звичку
мовчати
на вухо –
не слухати,
і не відправляти
листи.
Говори!