Стою один посеред поля
І бачу обрій я самотній.
У нього, як у мене, доля —
Бути самим на дні безодні.
Яскравий світ шумить навколо,
А я один. Все сам на сам.
Клонюся я землі додолу:
Деревам, птицям, усім вам!
І колють трави в босі ноги,
І лине сонця світло в очі.
Звернусь до себе: «Ти, небого!
Невже настали літні ночі?
Невже ти чуєш запах хмелю,
Невже акації шумлять?
І ясне сонце гріє землю.
Я це повинен відчувать!»
І я поник. Зовсім самотнє
Моє життя. Та для кого?
Людей десятки, може й сотні,
Мільйони їх. Для одного.
Я обійняв шовкове листя,
Підняв я очі до небес.
І полилися, зовсім чисті
Ті сльози суму. От я весь!
О, обрій мій. Я йду до тебе!
Ти не один тепер. І я!
Прощайте, хмари, синє небо,
Травичка, поле і земля!
І вже не колють трави ноги,
Не гріє сонце мене вже.
«Ти йдеш до обрію, небого!
Усе, що є, тепер — чуже...»